Моє сімейне життя склалося не так щасливо, як я собі його уявляла. Коли моїй дочці Олі виповнилося два роки, мого чоловіка не стало. Олечка була маленькою копією батька: волосся, форма обличчя, очі. Я дивилася на дочку і бачила у ній свого чоловіка. Так минуло п’ять років. Одного разу я почула стукіт у свої двері. Відкрила та побачила перед собою молоду жінку. Вона стояла і зніяковіло дивилася на мене. – Ви мене, мабуть, не знаєте. Але я маю вам у чомусь зізнатися. Тільки, благаю, не лякайтеся. Я запросила її до квартири і запропонувала чаю. Звали її Світлана. Вона почала розповідати.
У руках у неї було фото, на якому було зображено якусь дівчинку. – Ось це моя дочка, Ліда. Ми народжували з вами в одному nологовому будинkу і навіть того ж дня. Лікар, яка приймала в нас пологи, невиліковно хвора. – Їй потрібна якась доnомога? – Запитала я, випередивши жінку. – Ні, зачекайте і послухайте мене, прошу. Ще там, у nологовому будинkу вона переплутала наших дітей. Вона зрозуміла, що припустилася помилки, але боялася хоч комусь у цьому зізнатися. Жінка жила з цим п’ять років, і лише нещодавно зайшла мене та все розповіла. Мені її розповідь видалася маренням, тому я спочатку не повірила їй. Але Світлана говорила щиро та відверто.
Після цього вона запропонувала нам зробити ДН К-ана ліз. Я вагалася, а потім погодилася. Результати ми отримали досить швидkо. І вони підтверджували, що Олечка – дочка Світлани, а Лідочка – моя дочка. Щиро кажучи, ми обидві були розгублені і не знали, що робити. Тоді я вирішила переглянути фото Ліди. І в неї було багато спільних рис із моїм покійним чоловіком. Я показала їй фото свого чоловіка. Жінка навіть скрикнула. – Не може бути! Антон! Він же є батьком Ліди. Після цього виnадку ми не бачилися два тижні. А потім я зважилася на ще одну зустріч із нею. Ми вирішили забути, що любили одного чоловіка. І все за ради наших дочок. Вони ж зведені сестри. Так сталося, що жінка стала мені найкращою подругою, а наші дочки тепер завжди разом. Рано чи пізно ми обов’язково розповімо їм історію їхньої дружби.