– Діду, я хочу, щоб ти першим дізнався – я одружуюся! – гордо вимовив Михайло. – Батьки знають? – спитав Семен Макарович, відклавши чашку убік. – Ні. Напевно, здогадуються, але не впевнені. – І хто ж твоя обраниця? – Ганна Мірошниченко. – А батьків її як звати? – Батька Петро Ігнатович, а мати Світлана Семенівна. – А бабусю твоєї kоханої, бува, не Олена звуть? – Не знаю, діду… “Іронія долі! Колись Ігнат Мірошниченко прямо з весілля увів мою наречену Олену. І ось тепер мій онук одружується з онукою мого ж найлютішого ворога. Чи це простий збіг? Та ні, не може бути такого збігу”, думав дід…
Ганна, темноволоса, кароока, не залишила жодного сумніву в тому, чия вона внучка. На мить Семенові Макаровичу навіть здалося, що перед ним стоїть Олена. “Вона, як вона!”, подумав дід. – Внучечко, а як твоїх діда і бабусю звуть? – Запитав він у дівчини. – Дідуся звали Гнат, а бабусю Олена. Тільки їх уже давно немає. – Наташа, ти пам’ятаєш, я розповідав, що в мене з весілля забрали наречену, – спитав старий у дочки. – Пам’ятаю. І що? – Ганна їхня онука. – Тату, ти ж не станеш пригадувати цю історію?
– Запитала, трохи згодом, Наталка. – Ні. Звичайно ж ні. Я навіть розповідати про це нікому не буду. Навіщо засмучувати молодих… Весілля йшло своєю чергою. Гості їли, пили, танцювали. Веселилися на повну котушку. Семен Макарович подивився на щасливі обличчя молодят і подумав: “Були б тут моя Ірина, та Гнат з Оленою. Пораділи б разом щастю наших онуків. Іронія долі”. – Макаровичу, ти щось сказав? – спитав сидячий поруч зять. Виявляється, задумавшись, Семен Макарович сказав це вголос. – Звісно сказав. Не п’ється щось. Зовсім гірка, – і набравши повні rруди повітря, гаркнув, – Гірко!