– Ганна! Ганна! Ти що, не чуєш? Де ти там зникла? – Звала її сусідка Варя. – Господи, і піти спокійно не дадуть! – пробурчала Ганна, підвелася з ліжка і підійшла до вікна. – Тут я, чого кричиш?… Вісімдесятип’ятирічна баба Ганна зібралася йти в інший світ. Ні. Вона аж ніяк не самотня. У неї величезна родина, дочка із сином, зять із невісткою, онуки, правнуки. Ось тільки всі вони живуть у місті, а вона у селі. Знову ж таки, не забувають стареньку, відвідують її. Сваряться, хто забере бабу Ганну до себе жити. Ось тільки знає старенька, що її діти самі живуть не в хоромах.
Хтось живе в тісноті, а хтось взагалі чужими кутами мається. От і не хоче вона нікого турбувати. Звісно, старі завжди заважають молодим. Ось вона і помила в будинку все, привела все в порядок, і лягла на ліжко, збираючись покинути цей світ. Та тільки сусідка завадила . – … Чого розкричалася?! – Ганно, тут така біда! У Марини Бондаренко будинок згорів! – А самі? – Самим нічого, слава Богу! – Де вони? – У мене. Але сама знаєш, тісно у мене… – Ходімо. Марина, новий їхній фельдшер, одружена, двоє діточок. Чоловік на заробітках, а дружина з дітьми на селі. Добра, чуйна дівчина. Усі її у селі люблять. Марина сиділа, обійнявши дітей, мовчки nлакала.
– Ходімо, дівчинко. Головне ви цілі. Решта справа наживна. – Куди ми тепер, бабусю Ганно? – Як “куди”?! До мене, звичайно. У мене велика хата. Усім місця вистачить. Мої діти і онуки в село переїжджати не хочуть, а вам якраз буде… Вдома Ганна поклала Марину з дітьми спати, сама дістала зі скриньки гроші, що були відкладені на поминальні ритуали. “Завтра треба поїхати, купити Марині та дітлахам одягу. Та і круп яких куnити. Рано мені ще йти, он, дівчинці доnомогти треба. А з ранку дітлахам млинців солодких спеку. Які мої онуки любили…”