Ганна прокинулася о другій годині ночі. Вона була мамою, тому кожен шурхіт ставав для неї тривожним сигналом, який виривала її зі сну, яким би міцним той не був. Цього разу вона прокинулася через тупотіння маленьких ніжок. Озирнулась. До її кімнати зайшла дочка. Вона лягла на місце і вдала, що спить. Думала, що малеча повернеться до свого ліжечка і знову засне. – Мамо… Мам.. Мамочка… – шепоче та їй на вухо. Ганна розплющує очі. – Що таке? Щось трапилося? – бурмотіла вона сонним голосом.
Донька мовчить. Ганна вже навіть встигла злякатися. – Мамо, я повин на тобі щось сказати. – Що? – Я тебе люблю. Вона посміхнулася. – А я тебе… – Я сильніше. – Ні я. Через кілька хвилин вона вже засинає, а Ганна все прокручує її слова. Так хочеться обійняти їх, але це просто фраза. Тому вона тільки міцніше притискала до себе дочку. Це найкращі слова у світі: я люблю тебе. І не лише для матері, повірте.
Вона посміхалася. Вона хотіла якнайдовше затримати цей спогад у пам’яті. Коли її дівчинка виросте. Тоді вона піде від неї, щоб збудувати власне щастя. Ганна не триматиме, хоч відпускати буде дуже шkода. Тоді вона спокійно заварить собі чашку кави, а вранці спатиме до обіду. Тоді вона виходитиме з дому одна, не турбуючись, що за кимось треба збігати до школи. Тоді вона нарешті поверне себе. Зараз вона сповна віддає себе дитині. Іноді це дуже втомлює, але воно варте таких миттєвостей, як ця. Завдяки їм вона розуміє, що її люблять, і вона комусь потрібна.