Ганна з Антоном були одружені вже п’ятнадцять років, коли чоловіка скоротили на роботі. Жінці довелося тягнути сім’ю на собі. Півроку тягла мовчки, благо чоловік із сином звільнили її від домашніх обов’язків, але потім все ж таки не втрималася і почала влаштовувати чоловікові сkандали. У їхньому маленькому містечку гідну роботу важко було знайти, і подружжя, порадившись, вирішило, що Антон поїде до Польщі на заробітки. У Польщі Антон влаштувався працювати на будівництво. Надсилав дружині гроші, і приїжджав раз на рік. Син після дев’ятого класу поїхав до Києва, вчитися в технікумі, закінчив, влаштувався на роботу, одружився. А Ганна залишилася сама у своїй квартирі. Згодом таке життя їй стало подобатися дедалі більше.
Ні куховарства для чоловіків, ні прибирання за ними. Стирає тільки для себе. Курорт, а не життя. Грошей і сама заробляє, і чоловік висилає. Щоправда, більшу частину посланих чоловіком грошей вона надсилала синові. Ну куди їй стільки. А у хлопчика родина. Онук, он, скоро нар одиться. Йому гроші потрібніші. Так і прожила понад десять років… На цей раз Антон приїхав не один. Через його ноги, з цікавістю дивився на Ганну хлопчик, років чотирьох. Копія Антона. – Ганно, це Мишко, мій син. Півроку тому втратив маму. Кинути його я не можу, виховуватимемо удвох. Ти ж не проти? – Дуже навіть проти! – скипіла Ганна. І помчало. Ганна, не вщухаючи, кричала на чоловіка. Висловила йому і про його розгульний спосіб життя; і про те, що мріяла відпочити на пенсії, а тепер хлопчика доведеться піднімати; і про те, що тепер усі над ними сміятимуться, мовляв, чоловік дитину наrуляв…
Антон знав вибуховий характер дружини. Але також знав про її добре серце. Тому розділ хлопчика і відвів до кухні. Налив йому чай, сам пішов у вітальню до дружини. Та вже, сидячи на дивані, мовчки плакала. Антон підійшов і поклав руки на Ганнині плечі. Та здригнулася, раптом зрозумівши, що дуже скучила по його руках. – Вибач мені, Ганно. На корпоративі не стримався, а потім Тома сказав, що нар оджуватиме у будь-якому випадку. А коли вона потрапила в ДtП, я не міг віддати хлопчика до ди тбудинку. – Ти теж вибач мені, – сказала Ганна. – Якби я не відправила тебе до Польщі, то нічого не було б. Так вони сиділи поряд, і раптом Ганна підскочила, мов ужалена. – Господи, чого це я тут з тобою розсілася? У мене ж синочок не годований.