Колектив у нас жіночий. Є й мами, є й бабусі. Соня вийшла у деkрет шість місяців тому. Ми її проводили з врученням подарунка, та побажанням побачити її на робочому місці через три роки, коли малюк піде до дитсадка. Соня у нас мала славу великої любителькою “помолоти язиком”. Навіть у жіночому колективі виділялася. Перед відходом у деkрет, колега всі вуха нам продзижчала про те, як вона доглядатиме за малюком, де і коли з ним гулятиме, що і як робити по дому. Судячи з її планів, у неї часу зітхнути не буде.
Тому ми були дуже здивовані, коли вона прийшла до контори. Причому, прийшла не одна, а з двомісячною донькою, що солодко сопить у колясці. – Ми з Машею (це її дочка) гуляли поблизу, ось вирішили зайти, провідати вас, – весело сказала Соня, заходячи до нас. Звичайно ж, ми раді були її бачити, кинулися розпитувати про життя, про побут, про дитину. Соня радісно відповідала на всі запитання. У мене склалося таке відчуття, що молода матуся су мувала по балаканині.
Дівчинка, що прокинулася, взагалі внесла море позитиву, з серйозним виглядом розглядаючи наш сюсюкаючий натовп. Незабаром Соня почала заходити до нас по два-три рази на тиждень. І якщо у перші день-два ми були раді її бачити, то незабаром її візити вже стали обтяжувати. Справа в тому, що у нас години на три збивався темп роботи. Соня балакає без зупину, іноді дитина подає звук. Жодних умов для роботи. Ми вже хотіли попросити, щоб Соня більше не приходила і не заважала нам працювати. Але тут нам доnоміг нежить, який охопив чи не весь відділ. Зрозуміло, що до хлюпаючих носом Соня дитину не привела. З того часу, коли Соня дзвонить дізнатися, чи можна прийти у відділ, ми теперь завжди говоримо, що в когось із нас нежить.