Нам з Інною обом за сорок. Я роз лучена, а подруга перший шлюб зареєструвала два роки тому. Рік у них все було нормально, принаймні подруга не скаржилася. Але вже рік, кожна наша розмова зводиться до скарг Інни на подружнє життя. – Прийде з роботи, повечеряє і одразу ж валиться на диван, – розповідає подруга. – Шкарпетки – де зніме, там і кидає. Ходжу, підбираю за ним, – бідкається вона на чоловіка… – Став виборювати з приводу мого куховарства, – мало не nлаче вона. – Раніше йому все подобалося, а тепер щось недосолено, це пересолено. А якщо особливо не сподобається, звалить на підлогу…
– На роботі у нього проблеми. Він у мене працює на меблевій фірмі. Замовлень у них поменшало, зарnлата поповзла вниз. Але він і пальцем не ворухнув, щоб знайти підробіток. Каже: “Мене зарnлата влаштовує. А якщо тобі грошей не вистачає, то йди й зароби більше”. А те, що саме на моїх заробітках ґрунтується його добробут, цього чоловік усвідомлювати не хоче, – nлаче Інна. Ці та схожі скарги я чула щотижня. Намагалася заспокоїти, втішити.
Чесно, виходячи з особистого досвіду, попереджала, що згодом ситуація лише погіршуватиметься. Нещодавно Інна прийшла до мене із солідним бланшем під оком. – Все. Жени його геть! Одного разу підняв руку, тепер це весь час повторюватиметься! З власного досвіду знаю! – Відповіла я їй, у відповідь на чергову її скаргу. Але Інну кудись не туди занесло. – Це ти мені заздриш, тому так кажеш! Я ж одружена, а в тебе чоловіка немає! Я з тобою по-дружньому ділилася, а порад не потребую! – Заверещала подруга і вилетіла з моєї квартири. З того часу Інна до мене не приходить, не сkаржиться, і взагалі ми з нею більше не спілкуємося. Треба ж бути такою тупою, щоб чіплятися за таку нікчемність.