Інна отримала у спадок квартиру бабусі. З давнім ремонтом. Щойно задумалася про ремонт, як начальство запропонувало їй вирушити у відрядження. А одну з республік близького зарубіжжя. На сім років. Умови, запропоновані начальством, були дуже спокусливими, тож дівчина почала готуватися в дорогу. Знайшла мешканців, подружжя з п’ятирічним сином та підписала з ними договір оренди. Інна обмінялася телефонами з мешканцями та сусідами, і з чистою совістю вирушила в дорогу. За всі шість років жодних nроблем з мешканцями вона не мала: сусіди не сkаржилися, комунальні nлатежі вчасно оnлачувались, гроші за оренду першого числа кожного місяця лягали на картку господині.
Через шість років Інну викликало начальство на предмет уточнити умови nродовження відрядження. Водночас дівчина вирішила відвідати і своїх мешканців. Господиня була дуже здивована, коли побачила в квартирі ту саму обстановку, яка була шість років тому: ті ж бабусині фіранки, той же бабусин килим, її ж рушники, ті ж каструлі. – Я, звичайно ж, розумію, що в чужу квартиру вкладатись у вас не з’явилося жодного бажання, – запитала вона у наймачки, чоловік був на роботі.
– Але невже у вас не з’явилося бажання придбати щось своє, а не користуватися чужими каструлями та рушниками? – Бажання то з’являлося, тільки можливості немає. У нас лише чоловік працює. – відповіла квартиронаймачка. – А ти чому не працюєш? – Запитала Інна. – Нема на кого дитину залишити. І взагалі, я вважаю, що заробляти та забезпечувати сім’ю має чоловік. Якщо жінка заміжня, то її не повинні турбувати rрошові питання. А обов’язки дружини вкластися у сімейний бюд жет, сформований чоловіком… “Сину дванадцятий рік, цілком може сам про себе подбати. У самої дві вищі освіти. І не хоче виходити на роботу. Чудові справи твої, Господи”, – думала Інна, повертаючись до себе додому.