Мені вже за тридцять. Заміжня, працюю. Шість років на одному місці. У кабінеті нас троє. Колеги, як колеги. Часом пригощаємо один одного всякими смаколиками, радимося, сварок між нами не було. Не чужі один одному люди, але й подругами не назвеш. Двоє моїх колег дуже любили сkаржитися одна одній на чоловіків, на тяжкості побуту. Я ж не вважала, що скарги стороннім людям полегшать душу, а тим більше життя. Тому “сміття з хати” ніколи не виносила і ні з ким своїми nроблемами не ділилася. – Ну, а ти чого мовчиш?
У вас що все ідеально? Ніколи не сва ритеся? – запитала одного разу одна з колег, коли свої сімейні nроблеми вони вже все обговорили. – Сваримося, звичайно. Куди ж без цього. Просто не люблю ділитися своїми nроблемами, — відповіла я. Через місяць після цієї розмови мені знадобилося увімкнути диктофон по роботі. Зробила свою справу і вийшла з кабінету у справах. Забувши вимкнути диктофон. Повертаюся, а там у мене записана розмова колег . Там вони обговорюють мої сімейні nроблеми. Просто жах, скільки всього вони про нас із чоловіком нафантазували. Причому все у чорних тонах. Облили брудом на повну.
Та з них, з якою я більше ділилася своїми nроблемами, переказувала мої слова, добряче домисливши почуте. Дісталося і мені, і чоловікові. Гидот наговорила без міри. Я, звичайно, підозрювала, що ці дві мене обговорюють. Але не думала, що з такого ракурсу. А тут все сама почула. Власними вухами. Я була у прострації. Сама собі ніколи не дозволяла обговорювати будь-кого з колег. А тут таке… Як тепер після почутого nродовжувати спілкуватися з ними? Як дивитися в їхні безсо ромні очі? Та що там у очі, мені на них дивитися нудно. Просто приходити на роботу і не звертати на них уваги? Чи не говорити з ними? Не виходить. Як мені вижити серед цих гадюк?