Ми з Валерієм у шлюбі вже 13 років. У нас двоє дітей – хлопчик та дівчинка. Після весілля я сиділа вдома та займалася вихованням дітей. Фі нансове забезпечення сім’ї лежало лише з плечах чоловіка. Але не зовсім: у мене була однокімнатна квартира, яку я здавала, і всі виручені від оренди гроші вкладала в сімейний бюд жет. У чоловіка був невеликий біз нес, він довгі роки приносив нам досить істотний прибуток. Згодом ми змогли взяти трикімнатну квартиру, їздили на відпочинок дуже часто, практично не економили.
Але за останній рік біз нес чоловіка, на жаль, почав занепадати. А в останні місяці стало вже зрозуміло, що власна справа чоловіка прогорить день на день. На початку вересня я почала вмовляти чоловіка закрити всі справи і не вкладатись просто так, адже бізнес все одно не врятувати. Але чоловік тільки сkандалив і казав, що краще вже працювати зі збитками, ніж на чужого дядька. Але кілька днів тому чоловік зізнався, що він більше не має змоги тягнути біз нес.
Звичайно, він був пригнічений і розчарований, адже це була справа всього його життя. І наприкінці вечора він оголосив, що нам краще nродати однушку, яку ми здавали, щоб мати можливість розnлатитися з боргами. -А нічого, що це моя квартира, і nродавати її я не буду? І я ще на початку літа казала, що на nродаж ти можеш не розраховувати. Іди працюй в офіс – на чужого дядька. Вся країна так робить, ти не виняток. Чоловік образився на мене і сказав, що працювати в офіс він точно не піде. Зараз у нас дуже важка ситуація: з одного боку, гордість чоловіка, з іншого – пам’ять та власна квартира, позбутися яких для мене – непосильне завдання.