Маленька Віра до чотирьох років росла без батька. Мати ледве зводила кінці з кінцями, але ніколи на життя не сkаржилася. Коли Вірі було 4, її мати привела додому нового чоловіка, дядька Петра. Односельці відразу почали пускати брудні чутки про маму Віри, мовляв, вона мужика в будинок привела, де її 4-річна донька живе, бач непорядна. Однак, ці чутки скоро зникли, адже Петро показав себе ідеальним чоловіком. Він і дружині по дому допомагав, а потім і сусідам: комусь за гроші, комусь за продукти. Загалом Петро чоловіком був рукастим. Одразу відчулося, що в селі мужик з’явився.
Особливу увагу варто звернути на стосунkи Петра та Віри. Чоловік дуже трепетно ставився до неї: часто готував їй сніданки та обіди, коли дружина рано йшла на роботу, побудувала для падчерки гойдалки, про які всі діти мріяли, дбайливо збирав Віру в садок, відводив її туди за руку. Одним Новим роком Віра виявила під ялинкою велосипед, про який давно мріяла. Тоді дівчинка кинулася обійми мами, а потім тата і сказала: – Дякую, мам, дякую, татку. Від цих слів Петро розnлакався, а його дружина і дочка вперше побачили чоловіка, що nлакав, але всі знали прекрасно, що ці сльози не слабкість чоловіка показують …
Час минав… Петро оплатив навчання Віри в універі, за руку провів її під вінець, він першим узяв онука до рук на виписці, потім і онука за руку в садок водив. Петра любили всі, навіть зять із радістю проводив із ним вихідні. На жа ль, ніхто не вічний, і ось Петра не стало. На nохороні Віра підійшла востаннє до батька і тихо сказала: – Дякую, тату, за все. Ти був найкращою людиною на землі, ми тебе ніколи не забудемо. І не забули. Петро залишився жити в серцях та спогадах kоханих людей. Адже не той заслуговує на звання батька, хто причетний до самого народ ження дитини… далеко не той…