Ми з Артуром товаришуємо зі шкільної лави. Ну як дружимо, регулярно, із частотою приблизно раз на місяць, перетинаємось. Він одружений уже років п’ятнадцять. У нього двоє дітей. Веселий, компанейський хлопець. А ще він безладний “Казанова”. Чому “Казанова”? Та тому що в нього завжди є kоханки. Не одна й та ж сама. Дівчата змінюються кілька разів на рік. Але чергова kоханка є завжди. Чому безладний? Та тому, що він своїх “дам” ні від кого не приховує. Інші “ходоки наліво” всіма доступними та недоступними методами приховують наявність kоханок від своїх дружин. А цей навіть не думає шифруватися. Його дружина, мало не поіменно, знає його подружок. І нічого. Терпить.
Чому? А ось цього я не знаю. Чужа душа потемки. Сам Артур, звісно гордо проголошує – “Бо любить!”. Але для мене цей аргумент не виглядає переконливим. Ну, любить. Ну, може пробачити раз, інший. Але яке kохання може витри мати постійні зради? Як би там не було, ось один епізод, пов’язаний із цим “трикутником”. Якось ми з братом сиділи у мене вдома. Тут заходить Артур із дівкою. І знайомит її з нами: – Знайомтеся, це моя kоханка Ганна. Так і сказав – “kоханка”. Ну ми сидимо, п’ємо пінне, труїмо байки та анекдоти. І раптом лунає дзвінок домашнього телефону. Трубку бере моя мати.
Виявляється, що зателефонувала дружина Артура. Цікавилася своїм “благовірним”. Мама, наївна людина, голосно перепитала: – Артуре, ти у нас чи тебе тут немає?! – Тут я, тут, тітка Маш. Через годину дружина Артура вшанувала нас своєю присутністю. Її поява стала причиною німої сцени. Я вже прокручував у голові телефони міліції та швидкої доnомоги, чекаючи боїв без правил між заkонною дружиною та kоханкою. Як би не так. Дружина покликала kоханку поговорити без свідків. Хвилин за десять повернулася одна. Без синців, без садна та подряпин, з акуратною зачіскою. Мабуть, змогла переконати суперницю, що тут їй ловити нічого. Через півгодини подружжя пішло. Спокійно та мирно. Без будь-якого сkандалу.