Олеся першою зауважила, що з бабусею відбувається щось недобре. Двічі на місяць вона приїжджала до неї, щоб вимити кахель, поміняти штори або сходити на ринок за м’ясом. У бабусі сильно боліли ноги, і вона не могла ходити далі за магазин навпроти. Олеся любила бабусю і, хоч виконувати ці обов’язки їй було не завжди приємно, намагалася все робити без зайвих заперечень. Батьки жили далеко, а інших родичів бабуся не мала. Хто, як не Олеся, міг допомогти? Єдине, що їй зовсім не подобалося, це пиріжки з печінкою. Щоразу бабуся просила купити субпродукти, а потім вимочувала їх та варила, доки Олеся мила вікна чи прала штори. Запах був просто жахливим! Але на цьому муки не закінчувалися. Наступного дня бабуся смажила пиріжки з цією начинкою та пригощала ними онучку. Якщо Олеся відмовлялася залишитися на ніч, то пиріжки чекали на неї до наступного приїзду. Сперечатись з бабусею було марно, тому вона придумала хитрість — почала говорити, що лівера більше немає у продажу. Бабуся лише зітхала, просила перевірити ще раз, але упокорювалася. Натомість вона смажила пиріжки з картоплею, які Олеся любила. Так і пройшов останній рік їхніх зустрічей без конфліктів. Але якось дівчина помітила, що щось змінилося.
Бабуся послабшала, схудла, погляд погас, а квартира, зазвичай чиста і акуратна, виглядала занедбаною. — Бабусю, може, вікна помию? Подивися, які брудні, — запропонувала Олеся. — Ой, не треба, вони нормальні, — відмахувалась та. Так було з усім. Востаннє Олеся навіть розгубилася: плиту, яка завжди сяяла, покривали бризки, а відро для сміття, здавалося, стояло повним уже кілька днів. За тиждень зателефонувала сусідка: бабусю відвезли до лікарні. Олеся одразу ж приїхала, поговорила з лікарем та викликала маму. Прогнози виявились невтішними — пухлина, треба оперувати, але бабуся може не витримати. Мама плакала, а Олеся намагалася триматися, щоб не засмучувати бабусю. Напередодні операції вона сиділа біля її ліжка, намагаючись не думати про погане. — Бабуся, чого ти хочеш? — спитала Олеся. Бабуся мрійливо подивилася в стелю і сказала: — Та що там хотіти… хіба що пиріжків з лівером. Вона заплющила очі і посміхнулася. — Пам’ятаю, як мама їх смажила… Рідко, звичайно, але завжди смачно. Особливо того дня, коли тато повернувся з війни. Наче знала, що він прийде. Сказав тоді, що смачнішого нічого в житті не їв. Який це був щасливий день…
Хоч би на хвилинку повернутись… По її щоці скотилася сльоза. Олеся відчула гарячий сором. Вона згадала, скільки разів брехала бабусі, що лівер зник з продажу. Якби тільки можна було все виправити. Увечері, повернувшись додому, вона взяла ключі від бабусиної квартири, заїхала на ринок та купила субпродукти. Всю ніч вимочувала і варила їх, витираючи сльози. Вранці поставила тісто за бабусиним рецептом, перекрутила лівер на м’ясорубці, обсмажила з цибулею. Пиріжки вийшли точнісінько, як у бабусі. Коли вона прокинеться після операції, Олеся привезе їй свіжу порцію до лікарні. Телефон на столі мовчав. Мама обіцяла зателефонувати, щойно з’являться новини. Олеся взяла один пиріжок, з’їла його, потім другий, третій. Їй здавалося, що поряд сидить бабуся і каже: — Їж, їж, ти така худенька. Після смерті бабусі Олеся продовжувала приїжджати до її будинку. Не щоразу, але часто привозила з собою пиріжки з лівером. Вона сідала на лавочку, з’їдала пару штук і подумки дякувала бабусі за все — за кохання, турботу, мудрі поради. Іноді їй здавалося, що вона чує бабусин голос, що розповідає про війну, про перше кохання, про папороті, які вони шукали з подругами на Івана Купала. Ці історії Олеся знала напам’ять, але все одно мріяла знову почути їх. Виїжджаючи додому, вона залишала на могилці бабусі кілька пиріжків, на знак своєї пам’яті та кохання.