Ми з Остапом одружені вже 10 років і протягом усього нашого шлюбу ми були фінансово нестабільні. Він завжди обіцяв покращення, але наше становище лише погіршувалося. Зараз він наполягає на тому, щоб моя мама, яка працює в Іспанії, фінансово підтримувала нас, хоча я не погоджуюся, оскільки вона заробляє на свої потреби. Я вийшла за Остапа за коханням, знаючи, що в нього нічого немає, але вірячи, що ми зможемо збудувати спільне майбутнє. Мої батьки вагалися, але підтримали моє рішення.
Після весілля ми два роки жили з моїми батьками. Остап мало чим допомагав, часто ставлячи соціальне життя вище за сімейні обов’язки. Під тиском моїх батьків ми з’їхали: вони сподівалися, що це зробить його відповідальнішим. Але натомість він взяв кредит, щоб розпочати будівництво будинку, але працював лише сезонно, насилу завершуючи проект. Тепер Остап перекладає відповідальність за наші фінанси на мою матір, проти чого я категорично заперечую.
Я вважаю, що він сам повинен забезпечувати нас, а не покладатися на допомогу родичів. Він мінімізує свій внесок у домашнє господарство та стверджує, що «нормальна дружина» має легко справлятися з роботою, будинком та дітьми. Його пасивна позиція та нереалістичні очікування напружують наш шлюб, залишаючи мене змученою та невпевненою у нашому майбутньому. Чи варто мені продовжувати сподіватися на покращення ситуації чи піти, щоб не втратити себе та зберегти мир з батьками?