Я зняла фартух, поклала його на спинку стільця та вийшла з кухні. Пішла. Назавжди. Або принаймні тоді мені так здавалося… — А що, на роботу йти слабо? — Сергій ліниво притулився до одвірка, спостерігаючи, як я витираю кухонний стіл. — Втомилась у чотирьох стінах? Спробуй працювати, як усі. Я завмерла. Ганчірка в руці раптом стала важкою, мов камінь. Двадцять сім років шлюбу, і кожне його слово було точно в ціль. Може, він має рацію? Може, я справді нічого більше не вмію, окрім як прибирати, прати та готувати? — Мам, — пролунав голос Ірини з кімнати. — Ти не бачила мій сірий светр? — У шафі, — автоматично відповіла я. — Я його вчора прасувала. Ірина після розлучення повернулася додому.
Тепер нас знову троє, і чомусь усі впевнені, що я мушу знати, де лежить кожна річ, коли треба купити продукти і що приготувати на вечерю. — Його там немає! — Ірина вискочила на кухню з розпатланим волоссям і роздратованим обличчям. — Я спізнюся на співбесіду! Сергій посміхнувся і відпив кави: — Як завжди. Вся в матір — жодної організованості. Я з силою віджала ганчірку над раковиною. Вода стікала повільно, крапля за краплею. Як і роки мого життя. — Знаєш, — я повернулася до чоловіка, — може, ти маєш рацію. Може мені варто спробувати. — Що спробувати? — Він підняв брову. — Працювати. Як усі. Сергій поперхнувся кавою: — Кинь це, Аню. У твоєму віці? Та кому ти потрібна? — Ну, прибирати я вмію, — я схрестила руки на грудях. — Готувати вмію. Організовувати теж. — Мам! — Знову крикнула Ірина.
— Я знайшла светр, але він м’ятий! Я мовчки дістала праску. Всередині мене повільно здіймалася хвиля рішучості. Увечері я відкрила сайт з вакансіями. «Потрібна прибиральниця в торговий центр», — значилося в оголошенні. Графік зручний, зарплата… ну, для початку зійде. Сергій пройшов повз, глянув на екран і хмикнув: — Значить, серйозно? — Серйозно. — Ну-ну, — похитав він головою. — Подивимося, чи надовго вистачить. Я зберегла номер. Подзвоню завтра. А зараз потрібно приготувати вечерю, перевірити, чи всі речі Ірини випрасувані, і… Стоп. Я закрила ноутбук і встала. — Вечеря в холодильнику. Розігрієте самі. — Ти куди? — здивувався Сергій. — Погуляти. Мені треба подумати. Виходячи, я почула, як Ірина запитує: — Тату, а що з мамою? — Дурість якась, — відмахнувся він.
— Пройде. Але я вже знала — не пройде. Тому що, зачинивши за собою двері, в прохолодному повітрі під’їзду я раптом відчула себе живою. Валентина Петрівна, завідувач господарського відділу, уважно подивилася на мене через окуляри: — Досвід роботи… двадцять сім років домогосподаркою? Я випрямила спину: — Так. А до шлюбу три роки працювала секретарем. — Секретарем? — хмикнула вона. — Ну, тут дещо інше. Швабра важча за ручку. Графік два за два, з сьомої ранку. Впораєтеся? — Впораюся. Удома я нікому не сказала. Просто почала вставати раніше. Першого дня у мене тремтіли руки, коли я підписувала папери. На другий — боліло все тіло. На третій я зловила себе на думці, що мені… подобається. — Мам, ти крем для рук змінила? — спитала якось Ірина за вечерею. — Шкіра стала … грубіше.
— Так, — я сховала руки під стіл. — Пробую новий. Сергій нічого не сказав, але його погляд був недовірливим. Він щось підозрював, але питати не наважувався. За два тижні я дізналася більше, ніж за останні п’ять років. Наприклад, що у Тамари з першого поверху троє онуків та хворі суглоби, але вона все одно працює. Що Надія Іванівна після школи приходить підробляти прибиральницею. Що чистота — це не просто робота, а своєрідна свобода. — Анько, — Тамара присіла поряд у перерві, — про що замислилась? — Та ось… думаю, чому робота прибиральниці вважається непристойною. — А ти на обличчя не дивися, — посміхнулася вона. — Головне, що ти робиш потрібну справу. Того вечора я повернулася додому пізніше. У коридорі натрапила на купу взуття, в раковині накопичувалися тарілки. — Мамо, — визирнула Ірина. — Не допоможеш з резюме? А вечерю… ти не приготувала? — Не можу, — я стягнула куртку. — Втомилася. — Від чого? Ти ж удома була! Я подивилася на свої руки — червоні, сухі від миючих засобів. Підняла погляд на чоловіка: — Ти певен, що я була вдома? Сергій напружився: — Почекай… Ти що, правда? — Правда, — я пройшла на кухню. — І знаєш що? Мені це навіть подобається. Там хоч би дякують за роботу. Сергій сів: — Але навіщо? У нас є гроші. — Справа не в грошах, — я включила чайник. — А в тому, що я почуваюся людиною. — Вечеря в мікрохвильовій печі, — додала я, виходячи з кухні. — Розігрійте самі. Того дня у торговому центрі було генеральне прибирання. Я саме протирала вітрини, коли почула знайомий голос: — Так, мама досі знайти роботу не може… Я завмерла. Ірина стояла поряд, розмовляючи по телефону.
— Що? Так, звичайно, це соромно… Кудись іде вранці, але не говорить куди… Я розвернулася. Дочка застигла, побачивши мене у форменому жилеті. Щоки запалали. — Ти тут працюєш? Прибиральницею? — Так. Це чесна праця. — Чесна?! — її голос затремтів. — Ти нас ганьбиш! — А ти не думала, що ганьба — це повернутися до батьків після розлучення? Ірина ахнула. В очах спалахнули сльози. — Значить, ти мені помститися так хочеш? — Ні, люба. Я просто живу. Увечері Сергій запропонував поговорити. — Ань… Може, все-таки повернешся? — Не сьогодні. — Чому? — Тому що нам треба вчитися жити наново. Я більше не буду тією, ким ви звикли мене бачити. Я простягла їм лист з чергуваннями по дому: — Все ділимо порівну. І правила. — Які ще правила? — насупився Сергій. — Наприклад, брудна посуда не живе в раковині більше години. Він довго дивився на мене. — Домовилися? — Запитала я. — Домовилися, — тихо відповів він. — Тільки… навчи мене готувати котлети. Я посміхнулася. — Навчу. Але спочатку покажу. Є різниця, правда? Тепер я знала — все буде по-іншому.