Надя з явним небажанням натягувала на сина куртку, подумки намагаючись придумати причину, щоб не їхати в гості. Але варіантів не було — від зустрічі зі свекрухою їй не відвернутися. Відносини між ними від початку не склалися, і з роками ситуація не змінилася. Любов Костянтинівна з першого дня знайомства скептично ставилося до молодої дружини свого сина. Різниця у п’ятнадцять років здавалася їй занадто великою, і свекруха твердо вірила, що Володимир має право на кращу жінку. — Нади, ну що ти знову дуєшся? — роздратовано спитав Володимир, помітивши її кисле обличчя. — Ти знову не хочеш їхати? — Якщо сам знаєш відповідь, навіщо питаєш? — невдоволено зітхнула Надя. — Як завжди, вона чіплятиметься до мене: то я дитину не так виховую, то готую погано, то тебе не варта. Тільки забуває, що я працюю з ранку до вечора, годую вас обох і оплачую більшу частину наших витрат.
— Ти ж удома сидиш! — парирував чоловік, начебто не помічаючи суті претензії. — Я працюю віддалено. Це не рахується? — примружившись, відповіла Надя. — Ти хоч розумієш, що це приносить мені більше прибутку, ніж твоя робота? — Я не винен, що мені мало платять, — буркнув Володимир, відчувши укол у свій бік. Надя, справді, заробляла в рази більше за чоловіка. Вона була талановитим дизайнером та працювала з дому, але, схоже, для Володимира це досі не мало значення. — Може, ти сам поїдеш? — з надією запропонувала Надя, зупинившись посеред коридору. — Сьогодні 8 Березня! Можна хоча б у свята відвідати маму? Я ж твою не ігнорую! — Моя хоча б тебе не принижує… — Ти просто надто сприйнятлива, — відмахнувся Володимир. Надя зрозуміла, що відмовлятися безглуздо. Подумки змирившись, вона продовжила одягати сина. За годину вони стояли на порозі квартири свекрухи. З вітальні долинали голоси, мабуть, уже зібралися гості. Надя скривилася. Тут була Олена — онука свекрухи, з якою у неї теж не склалися стосунки. Любов Костянтинівна душі в ній не мала, явно віддаючи перевагу їй, на відміну від маленького Артема. Вся увага припадала Олені, і Надя давно перестала сподіватися, що бабуся однаково любитиме обох онуків.
Увійшовши до вітальні, жінка побачила за столом кількох літніх родичок та парубка Олени. — А ми почали вечеряти без вас, — з посмішкою сказала свекруха, дивлячись на невістку. — Вовчик, ти де там? Володимир з оберемком квітів увійшов слідом. — Ось ти мій золотий! — розчулено сплеснула руками Любов Костянтинівна і кинулася до сина. Наді вона не сказала навіть простого «дякую». Через деякий час свекруха завела за столом розмову про свою трикімнатну квартиру. — Вирішила оформити на Оленку, — гордо оголосила вона, дивлячись на онучку. — Вов, тобі й так є де жити. Надя спохмурніла. Володимир мовчки кивнув, навіть не спробувавши заперечити. Вона подумки замислилася. А якщо їхній шлюб одного разу дасть тріщину? Чоловік залишиться без житла. Свекруха незабаром оформила квартиру на онучку, уклавши договір, що та зможе вселитися туди лише після її смерті.
Але життя внесло свої корективи. Любов Костянтинівна раптово перенесла інсульт і виявилася прикутою до ліжка. — Нам треба переїхати до мами, — оголосив Володимир, ніби не припускаючи іншого варіанта. Надя розуміла, що буде важко, але сперечатися не стала, не бажаючи виглядати черствою. Незабаром їй довелося звалити на себе не лише роботу та турботу про сина, а й повний догляд за свекрухою. Щодня вона годувала її, перевертала, мила, доглядала. — Вов, — одного разу спитала Надя, — а чому Олена не може доглядати свою бабусю? Адже квартира на неї переписана. — Їй ніколи. Вона вчиться, у неї хлопець. Не буде ж вона хлопця до бабусі наводити, — роздратовано відповів чоловік. — Мені важко. Все на мені! — Я зрозумів, до чого ти хилиш, — посміхнувся Володимир. — Просто не хочеш доглядати маму? — Я працюю, виховую Артема, господарюю, а тепер ще й цілодобовий догляд за твоєю матір’ю! — Не витримала Надя. — Давай наймемо доглядальницю. — Ти за неї заплатиш? — Ні, з пенсії твоєї мами. — Тоді ні! — твердо заявив чоловік. — Розумію… А навіщо я тобі тоді? — стомлено посміхнулася Надя. — Щоб бути безкоштовною доглядальницею? — Моя мати — твоя свекруха! Ти її просто зобов’язана доглядати! Не я ж її митиму, — чоловік аж зморщився тільки від думки, як представив усю цю процедуру. Надя, дивлячись на чоловіка, раптом зрозуміла, що він її використовує.
Він живе за її рахунок, не допомагає, але вимагає, щоб вона тягла все на собі. Олена жодного разу не відвідала бабусю. Мабуть, просто чекала, коли та піде, щоби нарешті зайняти квартиру. Усю ніч Надя міркувала про майбутнє. А наступного ранку, коли Володимир пішов на роботу, вона зібрала речі, взяла сина за руку і повернулася до своєї квартири. Перед відходом вона надіслала чоловікові повідомлення: «Я більше не збираюся бути безкоштовною доглядальницею. Розбирайся сам». Телефон вимкнувся. Надвечір Володимир прийшов до неї, злий і незадоволений. — Повертайся, інакше розлучення! — Розлучення, — спокійно відповіла Надя. — Пошкодуєш! Я можу передумати, а ти потім не повернешся! — Не хвилюйся, я точно не передумаю. Дякую за сина — єдине, за що я тобі вдячна. Завтра подаю заяву до РАГСу. За місяць вони офіційно розлучилися. Володимир не намагався повернути дружину – образа не дозволяла. А Надя більше не хотіла витрачати своє життя на чоловіка, який бачив у ній лише зручну прислугу. Через півроку вона дізналася, що свекрухи не стало. А невдовзі Олена продала квартиру і залишила дядька без даху над головою.