У нас у школі навчалася дівчинка — сирота. Вона жила з бабусею, дуже старенькою та дуже побожною. Щонеділі вони з бабусею йшли до церкви повз наш будинок, однаково худенькі, вразливо тендітні, в білосніжних косинках. З чуток бабуся забороняла їй дивитися телевізор, їсти солодке і сміятися, відкривши рота, щоб чорти не залетіли і змушувала вмиватися крижаною водою. Дівчинку ми дражнили. А вона дивилася на нас сірими, недитячими очима і казала: «Боже, помилуй їх, не знають вони, що творять». Ніхто з нею не дружив, всі вважали її божевільною. Звали її Ліна. Ангеліна. За часів мого дитинства у шкільних їдальнях було несмачно.
Але по п’ятницях були сочники з чаєм чи сосиска у тісті з какао та маленька шоколадка. І в черговий раз задираючи Ліну хтось її штовхнув, вона влетіла в мене, я вдарилася об стіл з підносом, на якому стояли склянки з какао і вся ця шоколадна річка вихлюпнулася на двох старшокласників. — Тааак, — сказали старшокласники. — Біжимо, — сказала я, схопила Ліну за руку і ми побігли до свого класу. Мені здавалося, що за нами з улюлюканням женеться загін команчів і зараз стадо бізонів. Останні два уроки були математикою. За скляними дверима маячили дві високі постаті. Іноді двері трохи прочинялися і в неї заглядали по черзі дві голови, потім голови шушукалися.
Я зрозуміла, що на нас чекає (процитуємо класиків) розслідування, суд і страта. — Головне, непомітно вислизнути з класу, а там я знаю вихід на горище, ми сидітимемо там до темряви, а потім побіжимо додому. — Ні, — відповіла Ліна, — ми підемо, як дівчата ходять. Засвітло і скромно. — Але, Ліно, там же ці. Вони нам… — Що? Що вони нам? Виллють на голову кефір? Наоруть? Поб’ють дівчаток-п’ятикласниць? Що? — Ну… — Навіть якщо нас поб’ють, то поб’ють один раз. А якщо не підеш, то боятимешся щодня. Ми вийшли з класу з усіма. Як і годиться дівчаткам. Скромно. Два старшокласники стояли притулившись до стіни.
— Гей, малявки, хто з вас втратив? — у руках хлопця був мій гаманець з Мікі Маусом і десятьма карбованцями (сплатити за басейн та студію мистецтв). — Тримай, — він вклав мені гаманець у руку, — і не втрачай більше. Я йшла додому, розмахувала портфелем і думала, як добре жити. Як усе добре вирішилось. І добре, що в мене така нова подружка. — Давай я зателефоную мамі, вона подзвонить твоїй бабусі, відпросить тебе і ми підемо до мене дивитись мультики? Чи тобі не можна? Ліна закотила очі. — Ходімо, візьмемо у бабусі вафлі зі згущеним молоком, вона сьогодні пекла. Ми дружили ще багато років. Поки життя не розвело нас на різні континенти. Але я завжди пам’ятаю про цей один раз. Стрибнути з вежі в блакитне дзеркало басейну страшно. Але страшно один раз. Страшно робити щось нове. А що може трапитися? Скажуть, що я дурепа? Скажуть один раз. А так я говоритиму собі це щодня. Страшно один раз. Або щодня. Ти перемагаєш страх один раз. Або він живе за тебе твоє життя щодня. Є вибір.