Вікторія Петрівна зайшла в нову перукарню на своєму районі і здивовано похитала головою. «Як же тут затишно та гарно!» – Подумала вона, оглядаючись. На стінах висіли картини красивих дівчат моделей, у яких були різні зачіски, дзеркала блищали чистотою, а зручні дорогі крісла манили сісти і насолодитися відпочинком. «Дівчата милі», – сказала Вікторія Петрівна, звертаючись до перукарів, – «а чи є вільний майстер? Мені б стрижку та пофарбувати волосся». Майстри перезирнулись і зневажливо посміхнулися, оглядаючи худеньку сиву жінку в простому пальті та стоптаних чоботях. Вона виглядала досить жалюгідно, але розумні очі освіжали її зморшкувате обличчя. «Що конкретно ви хочете?»
– Запитала перукар, на бейджику якої було написано «Олена». «Підстригтися мені», – повторила Вікторія, показуючи сторінку журналу, яку принесла з собою. Олена голосно засміялася і повернулася до подруг, запрошуючи їх взяти участь у глузуванні над бажанням бабусі. «Ні, ви бачили, їй он яку стрижку подавай!» «По-перше, це молодіжна стрижка, тобто для молодих. По-друге, ви своє волосся бачили? Рідке, сиве. Два рази ножицями махнеш – і волосся немає», – додала інша перукарка, продовжуючи сміятися. «А по-третє, таким худим така стрижка не підійде. Та й взагалі, ви хоч знаєте, скільки на це грошей піде? Уся ваша пенсія, мабуть». «Це нічого, я маю гроші», – тихо промовила Вікторія Петрівна. «Я зараз помру від сміху!» – не вгамовувалась Олена.
«Скільки вам років, бабусю? Ви хоч чуєте мене? Чи молодитися надумали так пізно?». Вікторія Петрівна почервоніла і тихо промовила: «Та ні, у мене діда вже понад п’ятнадцять років…» «А з такою зачіскою ви що діда нового підчепите? Вирішили струснути минулим», – засміялася інша дівчина, закінчуючи стрижку клієнта. Вікторія Петрівна зрозуміла, що тут їй ніхто не поможе. Вона опустила голову і вийшла з цього гарного, але не гостинного салону. Пройшовши площею, вона звернула на маленьку вуличку і побачила невелику перукарню з двома кріслами. «Здрастуйте, ви підстригтися хотіли?» – Запитала молода жінка з простим відкритим обличчям. «Так, доню», – сором’язливо відповіла Вікторія Петрівна, чекаючи і тут глузувань.
Але перукар посадила її в крісло і посміхнулася: «Ну розповідайте, як стригтимемося». «Ось у мене є журнал», – зніяковіла Вікторія Петрівна. «Тут, звичайно, по-молодіжному, але може щось схоже вийде». Перукарка взяла журнал і уважно розглянула картинку. Потім відклала його вбік і сказала: «Ви знаєте, вам дуже підійде така модель. Я пропоную пофарбувати волосся. Сивину можемо зробити благородного відтінку. Якщо ні, давайте виберемо колір з каталогу. І не хвилюйтесь, це не буде дуже дорого, а результат вам дуже сподобається». «Дякую тобі, доню. Адже в мене сьогодні ювілей – 70 років. От і хотіла порадувати себе!» – з радістю промовила Вікторія Петрівна. «Ой, я вітаю вас! Здоров’я вам більше, а за красу не турбуйтеся, зараз все буде», – весело відповіла перукар. «Як тебе звуть, люба?» – спитала Вікторія Петрівна. «Катя», – відповіла вона і почала працювати. Через три години щаслива Вікторія Петрівна, гарна і доглянута, йшла вулицею, насолоджуючись теплим весняним днем. Настрій у неї був прекрасний, і вона почувала себе набагато молодшою, ніж була насправді. «Як же я вдячна Катрусі з її чарівними руками!» – думала Вікторія Петрівна. Вона встигла розпитати про життя перукаря та дізналася, що Катя приїхала до міста з глибинки. «Живемо ми із сином удвох, але зараз він у дитячому садку», – розповідала Катя. «А чоловіка в тебе немає?» – поцікавилася Вікторія Петрівна. «Був», – зітхнула Катя.
«Та сплив…» «Як це?» – здивувалася Вікторія. «Та все просто. Прожили ми з Владиславом сім років, сина народили. Я за матір’ю його доглядала, а він на півночі працював. Мати його тяжко хворіла і пізніше померла…» – замовкла Катя. «І що ж, Катрусю?» – не витримала Вікторія Петрівна. «Та нічого, – сумно відповіла Катя. – Якось Владислав сказав, що у нього на півночі вже інша сім’я, і додому він не повернеться, а з хати нас з сином вигнав, вирішив продати. Тепер я з сином у місто перебралася і зняла маленьку кімнатку». Вікторія Петрівна зі співчуттям слухала її історію, і незабаром вони обидві поринули у спогади. Раптом хтось гукнув стареньку: «Вікторія Петрівна, це ви?» Вона обернулася і побачила гарну доглянуту жінку, яка наближалася. Це була одна з її улюблених учениць – Ганна Волкова. «Анюта, моя люба!»
– зраділа Вікторія Петрівна, обійнявши колишню ученицю. «Якою ж ти стала гарною!» «Я вас сто років не бачила, як ви?» – Запитала Ганна. «Все добре, живу помаленьку. А в тебе як справи?». «Зараз зайду до магазину, щось куплю до столу. Приходь до мене в гості, якщо знайдеш час», – запропонувала Вікторія Петрівна. «У мене є ідея краще. Тут поряд мій салон, мені треба забігти. Ходімо зі мною», – сказала Ганна. «А поки я замовлю вечерю в ресторані і з задоволенням посиджу з вами, тим більше ми так давно не бачилися», – додала вона. Погодившись, Вікторія Петрівна кивнула. Але усмішка зійшла з її обличчя, коли вона підійшла до салону, з якого її вигнали. Проте, побачивши Ганну, всі робітниці заворушилися, заглядаючи в очі власниці салону та її супутниці, у якій вони не одразу впізнали стареньку. «Дивіться, Вікторіє Петрівно, це мій салон», – похвалилася Ганна, – «тепер у мене свій бізнес». «Салон у тебе добрий», – похитала головою Вікторія Петрівна. «А ось люди у ньому працюють погані. На таких не можна покладатися». «Дякую, Анютко, але я піду. Не хочу знову собі настрій зіпсувати», – відповіла Вікторія Петрівна.
«Почекайте, Вікторіє Петрівно», – збентежено подивилася на неї Ганна. «Я нічого не розумію». «Я поясню», – подивилася на неї Вікторія Петрівна, а потім обвела очима всіх, хто її образив. Слухаючи розповідь бабусі, вони опускали голови. Обличчя Ганни палало від обурення. «Вибачте мені, Вікторіє Петрівно», – сказала вона. «А тепер пройдіть до мого кабінету. Я все залагоджу». Коли за старенькою зачинилися двері, Ганна звернулася до своїх співробітниць: «Ви всі звільнені. Мій салон – найкращий у місті, і зарплати тут у рази більші, ніж в інших перукарнях. Але ви не варті їх. Завтра я вас тут бачити не хочу». Усі зрозуміли. Тепер Олені та її подругам було не до сміху. А ось на Вікторію Петрівну чекав сюрприз.
Ганна встигла запросити однокласників, і гуляння в ресторані вийшло галасливим і веселим. Усі вшановували Вікторію Петрівну та вітали з ювілеєм. Наступного дня до салону Ганни перейшла працювати Катерина, з дуже гідною оплатою праці. А ближче до вечора прийшла Вікторія Петрівна і сказала: «От що, Катюша, так вийшло, що ні дітей, ні онуків у мене немає, і спадщину нікому залишити. Перебирайтеся з синочком жити до мене. Будеш для мене, як донька. Платити за житло нічого не треба, за мною доглядатимеш, а потім квартира вам з сином залишиться». Катюша тільки ахнула і її очі сповнилися сльозами, а Вікторія посміхнулася: «Я завжди мріяла про таку доньку».