У Громова знову захворіла теща. Втім, не вперше. Зазвичай вона кілька днів охає, бурчить, а потім з новими силами береться за своє: уважно стежить за кожним його кроком і лає за будь-яке слово. Але цього разу було інакше. Вже тиждень вона лежала мовчки, дивлячись у стелю порожнім поглядом. Навіть на улюблену фразу «Ти знову чашку неправильно поставив!» у неї не залишалося сил. Дружина Громова, Настя, весь час сиділа поруч з матір’ю, витираючи опухлі від сліз очі. — Матусю, ну прокинься! Ми без тебе пропадемо! — голосила вона, стискаючи худу руку тещі. «Ми?» — скептично подумав Громов. «Ну, я точно якось впораюся». Але навіть йому стало ніяково. Теща йде… і що тепер робити? На третій день він зітхнув, сів поруч і заговорив:
— У вас щось болить? Теща ніяк не відреагувала, наче навіть не чула його. «Так, план «співчуття» провалився,» — вирішив Громов. Час пробувати щось інше. — А ви чули? Людмилу Василівну з сусіднього під’їзду відвезли до лікарні. Виявляється, вона на ярмарці пирогами отруїлася. Теща ледь помітно ворухнула губами, але слів не було. Громов примружився. Щось підказувало йому, що метод працює, але потрібно щось серйозніше. — А цей, з першого поверху, знаєте, який на своїй Теслі весь двір перегороджав? У нього машину викрали! На щоках хворої з’явився слабкий рум’янець. — Це цей… лощений? — ледь чутно прошепотіла вона. — Він самий! Причому в салоні він мав папку з документами і гроші у валюті. Все разом з машиною випарувалося! Теща трохи піднялася на ліктях, а в її очах промайнув знайомий хитрий вогник.
— І багато пропало? — Ну, більше трьох мільйонів у гривнях точно, — поважно кивнув Громов, ніби рахував у голові. — Отак йому й треба! — пробурмотіла теща, куточки губ трохи здригнулися. — Ще ходив тут, ніс задирав. Громов насилу стримав радісну посмішку. План працював! — А пам’ятаєте Тараса Петровича? Який вас на зборах за клумби лаяв? — І що з ним? — теща навіть подалася вперед. — Його путівки переплутали. Думав у Сочі на курорт поїде, а його до Мурманська, на рибний завод відправили. Кажуть, вже на переробку мало не записали. Теща раптом дзвінко засміялася. Такого сміху Громов за весь час їхнього знайомства не чув. Вона зітхнула, опустила ноги на підлогу, оглянула кімнату і знизала плечима. — Ну, зятю, йди до холодильника, принеси огірків. Та й наливку прихопи. Сидіти тут ніколи, такі новини довкола! Громов кивнув і вирушив виконувати доручення, радіючи про себе. У цей момент він зрозумів: іноді для одужання не потрібні ні пігулки, ні уколи. Достатньо кількох вдало розказаних пліток та крапельки зловтішного задоволення.