— Синку, приїжджай до мене в суботу, у мене серйозна розмова, — Василь сказав це таким сумним голосом, що Іван негайно примчав до рідного села з самого ранку. — Батьку, що сталося? Ти не захворів? Та й виглядаєш ти неважливо, — син підійшов ближче і помітив, як на очах у старого блиснула сльоза, а руки зрадливо тремтіли. — Іване, я хочу продати будинок, — ледь чутно промовив літній батько. — Що?! А де ж ти житимеш? — Іван нервово почухав потилицю, не розуміючи, що за думка раптом прийшла у голову батька. Цей будинок був місцем, де Іван народився та виріс. Тут пройшли його найкращі роки, збереглися найтепліші спогади. Як він цілими днями ганяв м’яч із друзями на місцевому полі, як ходив із батьком на рибалку, а з мамою збирав гриби у лісі.
У цих стінах він уперше пізнав почуття кохання — те перше, щире, нехай і нездійсненне, але незабутнє. Батьки жили душа в душу, їхній союз був прикладом справжнього кохання. Іван не міг згадати жодної серйозної сварки між ними, вони завжди жили з повагою та турботою один про одного. Нехай у них ніколи не було багатства та розкоші, але їхній будинок був сповнений такої теплоти, що описати її словами було неможливо. Іван розумів, як важко зараз його батькові. Він лишився сам. Кілька місяців тому мама пішла з життя. Просто не прокинулася вранці, начебто тихо заснула і не повернулася. Василь тяжко переживав втрату дорогої йому людини. Він не міг уявити своє життя без Марії. Тільки вона вміла готувати ті самі вареники, яких ніхто більше у світі не робив. А коли він, як голова сім’ї, був чимось засмучений, дружина завжди знаходила потрібні слова, щоби підтримати його, надихнути, повернути до життя.
Вона давала йому крила, була його опорою, душею вдома. Без неї будинок спорожнів і став холодним. — Розумієш, синку, я не можу тут жити один. Все нагадує про твою маму. Ти ж знаєш, наскільки міцним був наш зв’язок, — Василь глянув на сина затуманеним поглядом, згадуючи кохану Марію, з якою прожив 40 років. На його очі навернулися сльози. Іван мовчав, дозволяючи батькові визволити емоції, адже він бачив, що це йому зараз необхідно. Коли Василь трохи заспокоївся, син спокійно спитав: — А де ж ти житимеш, якщо продаси будинок? — Будинок великий, синку, одному мені тут дуже багато місця. Я куплю собі невелику однокімнатну квартиру – мені цього вистачить. А гроші, що залишилися, залишу вам, адже ви з Ольгою та дітьми тулитеся в однушці, давно настав час розширюватися, — поділився своїми думками батько. Івану стало сумно. Він озирнувся — без матері будинок і справді став порожнім, наче без душі. У будинку чисто, адже батько стежить за порядком, але відчувається холод. Він вийшов надвір. — Батьку, вже осінь, а ти город не перекопав, — здивувався він, бо ніколи такого не бачив.
— Та вирішив, що вже не буду нічого саджати. Нехай нові господарі самі вирішують, що тут буде рости, — махнув рукою Василь. Іван поїхав додому у пригніченому стані. Він пообіцяв батькові, що особисто займеться пошуком покупців, щоб будинок не пішов за безцінь. Поки Іван шукав нових господарів, він став приїжджати до батька щосуботи, привозячи з собою дружину та дітей. У нього були семирічні близнюки, які бігали за дідом по п’ятах, засипаючи його питаннями, іноді повторюючи одне й те саме по кілька разів. Але Василь не дратувався, навпаки, радів. Він знову відчув себе потрібним, а будинок наповнився дитячим сміхом та любов’ю. Його душа оживала. — Давно тато не питав про покупців, — зауважила одного разу Ольга. Адже раніше Василь міг по кілька разів на день запитувати Івана, чи знайшов він когось. — Шукаю, батьку, шукаю…
Ти ж розумієш, що за копійки ми будинок не продамо, — заспокоював Іван. Насправді, у нього з Ольгою вже був свій план і їхні часті поїздки до села були його частиною. В одну з таких субот Ольга взялася готувати улюблені батьківські вареники, Іван з Василем нарешті перекопали весь город, а близнюки з іграшковими тачками носили подвір’ям дрібні гілки. Коли вся родина сіла за стіл, Іван після вечері звернувся до батька: — Знайшов покупців, тату? — зрадів Василь. — Не зовсім… Я маю іншу пропозицію, — сказав Іван. Василь відклав вилку і уважно подивився на сина. — Ми з Ольгою вирішили продати не твій будинок, а нашу квартиру. Ми переїдемо до тебе, а гроші з продажу вкладемо у ремонт. Батьку, ти свій будинок не впізнаєш! Душа Василя тріумфувала. Він посадив на коліна обох онуків, які відразу почали щось навперебій розповідати. Один просив полагодити тачку, а інший наполягав, що треба збудувати гараж для велосипеда. Життя повернулося до Василя. Адже по-справжньому живеш тільки тоді, коли не самотній, коли комусь потрібен.