Галині нещодавно виповнилося 50 років, але відчувала вона себе набагато старше. Втома накопичилася, здавалося, до краю. Життя було не з легких – вдовою воно залишилося рано, з двома доньками на руках. Була змушена працювати, щосили намагаючись забезпечити дівчаткам гідне життя. Добре ще, що була своя двокімнатна квартира, що дісталася у спадок від бабусі. Галина сподівалася, що з віком доньки подорослішають і їй стане легше. Але все виявилося зовсім не так. Старша дочка, Ганна, привела додому свого хлопця. Він стояв у дверях, нервово переступаючи з ноги на ногу, і тремтячим голосом видав: – Тьотю Галю, я люблю Аню і прошу її руки. Ми хочемо одружитися, – невпевнено сказав він.
– Вася хотів запитати, чи можна нам пожити в тебе, поки ми не накопичимо на своє житло, – одразу додала Аня. Відповіді Галина дати не встигла – дочка вже тягла хлопця до їхньої з сестрою кімнати. Тепер Віка, молодша дочка, змушена була переселитися до матері. Через півроку Аня народила сина, і стало ясно, звідки такий поспіх з весіллям. Переїжджати ніхто не збирався. Молода сім’я залишала малюка на бабусю та йшла відпочивати. Підтримувати всіх ставало дедалі важче. Витрати на комунальні послуги зросли, нагодувати всю родину було складно, а ще потрібно було купувати ласощі для онука. Молодша дочка, Віка, на той час відзначила своє п’ятнадцятиріччя і постійно просила гроші на розваги: – Мам, дай грошей!
Ми сьогодні йдемо у кіно, – просила вона. Так і розривали Галину з обох боків. Одного разу змучена жінка вирішила поговорити з Анею: – Аня, думаю, час вам з чоловіком почати оплачувати частину витрат. Я не можу все тягнути сама. – Мамо, у нас грошей немає. Я в декреті, а Коля тільки-но почав відкладати на машину, – відповіла дочка, і на цьому розмова закінчилася. Сестри постійно сварилися, важко було вживатися на одній території. Галині доводилося втручатися, розділяти обов’язки, щоб ніхто не почував себе ущемленим. – Віка, йди посуд мий, твоя черга! – Кричала Аня з кухні. – Вже біжу! – З сарказмом відповідала молодша. – Мамооо! – хором звали матір обидві. – Хай забираються, неможливо вже це терпіти. Коля учора мав винести сміття, а він досі стоїть і смердить! – скаржилася Віка. Минуло п’ять років. Віка закінчила університет та влаштувалася на роботу. Галина зітхнула з полегшенням, сподіваючись на допомогу хоч би від однієї дочки. Але не тут було.
Віка витрачала гроші на одяг та аксесуари, не вносячи жодної копійки до сімейного бюджету. А Галина продовжувала працювати на двох роботах, щоби всіх прогодувати. Її терпець урвався, коли на порозі з’явився новий залицяльник – цього разу Вікін. І знову всі, як мухи на мед, захотіли залишитися жити у квартирі. – Де ви збираєтеся розміститися? Ти ж бачиш, що місця нема! – обурилася мати. – Ну якось помістимося. У нас немає вибору, ми тобі скоро онука подаруємо! – Заявила Віка. Ось тобі і на! Друга дочка теж виявилася вагітною. – Куди ж я вас поселю? На кухню, чи що? – у серцях спитала Галина. – Ну, якщо зовсім нікуди, то так… Хоча Коля любить ночами бігати до холодильника, а нам, молодим, потрібне усамітнення. Та й у твоїй кімнаті не дуже зручно…
– зам’ялася Віка. Галина більше не могла цього терпіти. Вона покликала обох дочок і рішуче заявила: – Любі мої доньки, у вас є рівно місяць, щоб виселитися. Шукайте житло де хочете. Мені байдуже. Я втомилася. Хочу спокою, а ви мені його не дасте. Я надто довго крутилася навколо вас: виростила вас, дала освіту, а тепер час вам розпочати самостійне життя. Якщо буде можливість, допоможу з онуками, і в гості чекаю з радістю. Але більше жити з вами я не маю наміру. Минув рік. Доньки з’їхали. Кричали, обурювалися, обіцяли більше не приїжджати. Але потім трохи охололи. Галина вважає, що вчинила правильно. Ще трохи – і вона опинилася б на вулиці. Як ви гадаєте, чи правильно Галина вчинила, виставивши дочок з будинку, чи вона сама винна, що вони сіли їй на шию?