— Мишко, ти пам’ятаєш, що в суботу у нас річниця? Десять років сімейного життя, просто не віриться! Здається, зовсім нещодавно було наше весілля. Не встигнемо озирнутися, як уже двадцять років пролетить. Мишко посміхнувся і обійняв дружину. Його Вірочка стала ще гарнішою за ці роки. Двоє дітей — син і дочка, будинок — повна чаша. Що ще потрібне для щастя? Будинок збудований, машина хороша, аби ще у відпустку на море з’їздити. — Ой, Мишко, щось мені недобре, піду прилягу. — Звісно, моя люба, відпочинь. Наступного дня Віра залишилася вдома. На роботу вона не пішла, відчувала сильну слабкість. Лікаря викликати не стала, сподіваючись, що відлежиться і все пройде. Увечері Мишко з занепокоєнням дивився на дружину, думаючи, що з нею могло статися. Вона не перевтомлювалася, з чого раптом так ослабла? Минуло два дні, а стан Віри не покращав. Мишко викликав лікаря додому. — Все гаразд з вашою дружиною, жодних проблем не виявлено. Здайте аналізи, можливо вони щось покажуть. Аналізи виявилися ідеальними. Але Вірі ставало все гірше. — Вірочка, а давай я відвезу тебе до мами до села, — запропонував Мишко. — Там чисте повітря, молоко, рідні місця. Я з дітьми впораюся, а ти відпочинеш. У тебе якраз відпустка. Віра з радістю погодилася. Вона давно не була у мами, дуже сумувала. Всю дорогу до села Віра проспала. Мама зустріла дочку та зятя гарячими пирогами та парним молоком. — Ой, дочко, та на тобі ж обличчя нема. Віра розбирала речі та розкладала їх у шафу.
— Та щось не те, мамо. Сама не розумію, що зі мною відбувається. Лікарі кажуть, що здорова, а я з кожним днем все гірше. Ой, а куди поділася моя весільна сукня? Вона завжди тут висіла. — Доню, мені треба тобі дещо сказати… Мама зітхнула і, опустивши очі, почала розповідати. — Тут нещодавно у сусідів нещастя сталося. Люся Горлова, пам’ятаєш її? Молода дівчинка. Вона захворіла перед самим весіллям, лікарі не змогли зрозуміти, що з нею, і вона… пішла. Весілля так і не зіграли. Наречений та її батьки у такому горі були. Почали вони шукати сукню, щоб поховати її, адже вона нареченою залишилася. Вони поїхали до міста, а магазин виявився зачиненим, купити було ніде. Ну я й запропонувала твою весільну сукню… А що, вона в мене вже десять років у шафі висіла, пилом покривалася. Викинути шкода, а тут начебто людей врятувала. Вони були такі вдячні. — Мамо, ну як ти могла так вчинити, не спитавши мене? Мені шкода дівчину, звичайно, але я б ніколи не дозволила віддавати сукню! — Вибач мені, доню… Пізніше мама Віри звернулася за порадою до баби Маші, знахарки у селі. — Баба Маша, мені потрібна твоя допомога. Дочка моя захворіла, лікарі нічого зрозуміти не можуть, а я тут згадала, що її весільну сукню віддала Люсі Горловій. У ній її й поховали. Ось думаю, може це якось пов’язано? Баба Маша насупилась.
— Семенівно, що ж ти наробила! Не можна було віддавати сукню дочки. Це її оберіг, її сила. Порушила ти щось важливе. — Ох, баба Маша, наробила я справ! Допоможи, рідна, не знаю, що тепер робити! — благала мати Віри. — Нехай твоя донька ходить до церкви і замовляє Сорокоуст за Люсю. І нікому не віддавайте його згодом, — суворо сказала баба Маша. — Віронько, доню, треба зробити те, що бабуся Маша сказала. Аж раптом допоможе? — Попросила мати. — Добре. Завтра піду до церкви та на могилу до Люсі. Але ти підеш зі мною, я надто слабка, — відповіла Віра. У церкві тріщали свічки, лунали гарні голоси співаків. Віра з мамою довго молилися, а потім вирушили на цвинтар. Віра купила великий букет білих троянд. — Мамо, почекай тут, я хочу побути сама, — тихо сказала вона. Віра довго стояла біля могили Люсі, шепочучи якісь слова. Потім акуратно поставила квіти у вазу, ще трохи постояла і повернулася до матері. З кожним днем Вірі ставало все краще. Через сорок днів вона повністю видужала. На знак подяки за зцілення вони з чоловіком вирішили повінчатися у найближчій церкві. Для цього Віра купила нову гарну весільну сукню. Саме в ньому вона потім святкувала і срібне весілля через роки.