Коли син сказав, що не хоче жити у місті, я була здивована. Ніколи не подумала б, що Тарас, який виріс у центрі Чернівців, проміняє все це на життя в глухому селі в Карпатах. Причиною такого рішення стала Марина – дівчина, з якою він познайомився в університеті. Вона родом з Івано-Франківської області та завжди мріяла повернутися туди. Їй дісталася ділянка землі від бабусі десь у районі Верховини, і вона хотіла збудувати там сімейний туристичний комплекс. Після весілля вони поїхали. Спочатку жили у старенькому бабусиному будинку, де не було ніяких зручностей. Але незабаром почали будуватися, облаштовувати все для життя та роботи. Ми з чоловіком кілька разів пропонували їх відвідати. — Зачекайте, ми закінчимо! Хочемо, щоб ви побачили все у готовому вигляді, — казали вони. І ось, цього року ми нарешті приїхали. Діти справді постаралися: все виглядало чудово. Вони збудували два будинки — один на вісім місць, другий на чотири.
Для себе вони повністю переробили стару хату, тож тепер її було не впізнати. У горах нам дуже сподобалось. Ми багато гуляли, насолоджувалися свіжим повітрям. Невістка щодня радувала нас смачними стравами. Ми їли білі гриби, юшку, рибу з гірських річок. Я закохалась у це місце і зрозуміла, чому Тарас обрав таке життя. Ми з чоловіком уже почали планувати наступну поїздку взимку. Але в останній день відпочинку сталося несподіване. Я вирішила зайти до невістки, щоб подякувати їй за прийом. Підійшовши до будинку, почула крики. — Ось, дивись, я все підрахувала: харчування та проживання. Виходить 1200 гривень на день! — Ти хочеш, щоби я з батьків гроші вимагав? — А чому ні? Інакше наш бізнес не витримає! — Це дуже дорого, у них немає таких грошей!
— А я тут навколо них бігала, догоджала, і все просто так? Від цих слів мені стало так прикро. Я повернулася до чоловіка та розповіла йому, що почула. Ми перерахували гроші в гаманці — ми мали лише чотири тисячі гривень. З тяжким серцем пішли до дітей. — Ось, тримайте чотири тисячі. Це за проживання. Решту ми надішлемо пізніше, — сказала я. — Мамо, ти що? Не треба! – почав заперечувати син. — Беріть. Але до вас ми більше не приїдемо. У вас надто дорого! Ми поїхали засмученими. Я була розчарована та скривджена. Не чекала на таку «гостинність». Тепер нам доведеться позичати гроші, щоб віддати суму, що залишилася. Але, як далі спілкуватися з ними, я не знаю.