Мамо, чому так? Віка отримає двокімнатну квартиру, а мені дістається стара бабусина хата у селі?

– Мамо, чому так? Віка отримає двокімнатну квартиру, а мені дістається стара бабусина хата у селі? І це при тому, що я доглядала бабусю! Хіба це справедливо? Я дивилася на маму, і очі наповнювалися сльозами. Мама деякий час мовчала, ніби збиралася з думками, а я чекала на пояснення, яке могло б все розставити на свої місця. – Улянко, послухай, – нарешті заговорила вона. – Це було рішення бабусі. Вона хотіла, щоб будинок залишився тобі. Вона казала, що ти любиш її найбільше, що саме ти зможеш зберегти і продовжити там нашу історію. – Але я стільки часу присвятила їй, – не витримала я. – Я доглядала її, коли всім було не до цього. Тепер мені здається, що це несправедливо. – Не дивись на це так, – лагідно відповіла мама. – Бабуся була впевнена, що ти зрозумієш її вибір. Вона знала, що хата – це не просто хата.

 

Advertisements

Це місце, де зберігаються наші спогади, де кожен куточок пов’язаний із історією нашої родини. Я замислилась. Насправді я справді любила цей старий будинок. Там пройшли найкращі моменти мого дитинства: я грала у величезному саду, шукала затишні місця на горищі, слухала бабусині розповіді біля печі. Але тоді мені було важко змиритися з тим, що я отримала хату замість міської квартири, на яку, чесно кажучи, розраховувала. Зараз я знімаю лише крихітну кімнату. – А Віка? – Запитала я. – Чому квартира дістається їй? – Тому що зараз це потрібніше їй, – пояснила мама. – У неї маленька дитина, а у них з Сашком непроста ситуація: немає власного житла, машина в кредиті.

 

– Але ж це несправедливо стосовно мене, мамо, — уперто заперечила я. Мама зітхнула, встала і попрямувала до шафи. Вона дістала старий фотоальбом і поклала його переді мною. – Ти ж пам’ятаєш, як сильно ти любила бабусю? Як вона вчила тебе пекти пироги, як ви разом садили квіти у дворі? Хіба ці спогади не дорожчі за квартиру? Я гортала сторінки альбому, роздивляючись старі чорно-білі фотографії. Бабуся посміхалася мені з кожної фотографії: то тримала мене за руку, то пригощала пиріжком. У душі в мене щось здригнулося, тепле та рідне. – Я розумію, мамо, – тихо сказала я. – Але мені потрібен час, щоб звикнути до цього. Мама обійняла мене. Її голос був тихим, але твердим: – Я знаю, ти знайдеш у цьому будинку свій куточок щастя. І одного разу ти зрозумієш, чому бабуся вчинила саме так. Можливо, мама має рацію. Але що мені зараз, у 24 роки, коли моє життя вирує у місті, робити з цією хатою?

Advertisements