Ми з сестрою Світланою поїхали на заробітки 18 років тому. Вона, бо мала двох синів і нікчемного чоловіка, якому треба було допомагати. А я поїхала з нею, бо після розлучення з Миколою лишилася без житла. Дітей у нас не було, тож він знайшов собі іншу, а мене попросив піти з дому. Щиро кажучи, наша спільна поїздка на заробітки стала для нас обох порятунком. Ми завжди підтримували одна одну, разом було і легше, і надійніше. Якщо в однієї виникали проблеми з роботою, завжди можна було знайти вихід за допомогою іншої. Різниця між нами була в тому, що я відкладала гроші і не боялася витрачати на себе, а Світлана все до копійки відправляла синам. — Чи не думаєш ти, що настав час подумати і про себе? — Запитувала я її. — Ти мене не зрозумієш, адже в тебе немає дітей, — відповіла вона. Це було прикро чути, але я мовчала, адже насправді не могла зрозуміти її повністю. Племінників я любила, але, як на мене, вони вже були достатньо дорослими, щоб самим заробляти, а не покладатися виключно на гроші матері. Згодом сини підросли, здобули освіту та завели сім’ї.
Один за одним вони одружилися, а Світлана продовжувала щосили підтримувати їх фінансово, часто просячи мене позичити їй гроші. — Вони вирішили будувати будинки на ділянці батьків, — казала вона. — Хочуть поставити два нові будинки. — А ти де житимеш? — Запитувала я. — Вони залишать мені стару хату. Ця ділянка дісталася нам від батьків. Свого часу я поступилася нею сестрі, коли розлучилася з чоловіком. Але тепер мене обурило, що ніхто мене навіть не запитав. Нещодавно Світлана знову попросила грошей. — Сини кажуть, що терміново потрібно 10 тисяч євро, щоби вони нарешті заселилися в нові будинки і перестали платити за оренду. — Ти хоча б контролюєш, на що вони витрачають гроші? — Я довіряю своїм синам! Хочеш, поїдемо додому разом і подивимося, що там відбувається. Заодно і гроші передамо. Перед Трійцею ми зібралися та поїхали. Племінники зустріли нас з усмішками, бо знали, що ми привезли гроші.
Коли ми приїхали, побачили два двоповерхові будинки на ділянці. Все виглядало ідеально: шикарний ремонт, дорогі меблі та техніка. — У нас в Італії навіть багаті люди таких ремонтів не мають! — Здивувалася я. — Ми будували на віки, — відповіли вони. — А де нас поселите? — Запитала я. — У старій хаті, ми постелили вам там ліжка, — почула я у відповідь. Коли ми зайшли в стару батьківську хату, нас зустріли протікаючий дах, запах старіння і миші. — Ви хочете, щоб ми жили тут? А де туалет та душ? — обурилася я. — На вулиці. Ми зробимо ремонт, буде краще, — спокійно відповіли племінники. Я не могла повірити своїм вухам і зірвалася: — То ви собі палаци збудували, а мати хочете в хліві залишити? Жодного євро ви більше не отримаєте! І це ще не все. Ділянка, на якій ви побудувалися, наша, документи ніхто не переоформляв. Так що один дім буде моїм, а другий вашої матері. — А де нам жити? — обурилися племінники. — Живіть у старій хаті! Нові будинки отримаєте лише після нашої смерті. Світлана намагалася мене заспокоїти, але я була непохитна. Це вже переходило всі межі. Якщо знадобиться, я піду до суду. Не дозволю так нахабно нас використати. Племінники сильно образилися, а невістки взагалі розлютилися. Але як інакше я могла вчинити? Як би ви вчинили на моєму місці?