Баба Маня сиділа за столом і в’язала. За паспортом її звали Марина, але в селі чомусь усі називали її виключно Манею. Раптом у хату хтось увійшов. Баба Маня підвела голову, придивилась і ахнула. Перед нею стояв справжнісінький Миколай! Миколай звернувся до неї так, як це робили всі у селі. — Доброго дня, онука Маня! — голосно сказав він. — Гостей пустиш? Баба Маня застигла здивовано, поправила окуляри на носі і почала роздивлятися гостя. Червоний ковпак, біла борода, хутряний комір — все виглядало, як у справжнього Миколая. — Ого! Невже сам Миколай завітав? Це з якої такої радості? — Вигукнула вона. — Як це з якою? — радісно відповів гість. — Подивися на календар. Сьогодні вже 31 грудня. Відчуваєш, яка подія на носі? — Новий рік, звичайно! — усміхнулася баба Маня. — Тільки навіщо ти прийшов до мене, дідусю?
Адже тобі треба до дітей ходити, віршики у них слухати і подарунки роздавати. А я вже бабуся, усі свої подарунки давно отримала. — Та діти у вашому селі майже скінчилися, — зітхнув Микола. — Я їх швидко обійшов. Так що вирішив до тебе заглянути, поки мої чарівні олені відпочивають, і подарунок тобі таки подарувати. — Ну що ж, даруй, коли так вирішив, — кивнула баба Маня. — Ах, ти губу розкотила! — засміявся Микола. — Дарувати просто так? Ти забула, як подарунки заробляються? — Як? — Насторожилася баба Маня. — Ні, Миколаю, я на стілець зараз не полізу і віршиків розповідати не буду. — Чому ж це? — здивувався Миколай. — А в мене спина болить, другий день уже не розгинаюся, — відповіла вона. — Невже? А ти знаєш, від чого таке буває?
— Звісно, знаю, а ти хіба ні? Ти ж чарівник, все про всіх знаєш, — хитро примружилася баба Маня. — Ну добре, гаразд, тоді замість віршика просто розкажи, що хорошого зробила цього року, — запропонував Микола. — Та що я зробила хорошого? Нічого особливого, мабуть. Хіба що онукам шкарпетки та рукавиці в’яжу. Та сусідам теж іноді. Роботи більше у мене ніякої. — І це вже річ, — кивнув Микола. — А де твій старий? Чому його вдома немає? — А навіщо він тобі? Гульбанити з ним зібрався? — підозріло примружилася баба Маня. — Та що ти, Маню! Я ж чарівник, мені не можна. — Чарівник! Значить, після гульбищ починаєш витворяти? Як мій старий? — засміялася баба Маня. — А що він витворяє? — Зацікавився Микола. — Та не твоя ця справа, — відповіла баба Маня, але тут же додала:
— Хоч чого там, мій старий людям настрій піднімає. Нині, мабуть, по сусідах ходить, жартами їх розважає. — Молодець твій старий. А ти сама молодець, Маня. Гарна ти жінка, — посміхнувся Миколай. — Ти заслужила подарунок. Він дістав з-за пазухи скруток і простяг їй. — Ось тобі чарівна шаль. Одягнеш — одразу на десять років молодше станеш. — Ох, краса яка! Дякую, Миколаю! — Зраділа баба Маня. — Про такий подарунок я навіть мріяти не могла. — Дякуй чоловікові, це він мені про тебе написав, — додав Миколай і вийшов за двері. У сінях він швидко зняв бороду і шапку, ховаючи їх у скриню. — Ех, Маня, погано в тебе зі зором стало, — промимрив він. — Треба весною тебе в поліклініку звозити… А баба Маня, одягнувши шаль, крутилася перед дзеркалом і тихо посміхалася: — Отак і живемо, Івановичу… Прикидаємося, що не чуємо і не бачимо зайвого. І від цього ще більше одне одного любимо. Та хіба можна злитися на такого Миколая? Добре, коли у будинку свій чарівник живе!