«Народжувати в такому віці – це повний абсурд! Ти хоч подумала, що буде через п’ять років? А через десять? Що ти зможеш дати цій дитині?»

Цей шлюб був для мене другим. Після попереднього розлучення я довго не могла оговтатися. Чоловік залишив мене з дочкою та пішов до іншої. На цьому наш щасливий сімейний час скінчився. Ми з донькою жили вдвох і мені допомагала мама. Коли дочці виповнилося 13 років, я й думати не могла про нове одруження. Так було доти, доки я не зустріла свого давнього друга. Ми з ним колись були симпатичні один одному ще у шкільні роки. Але потім він пішов до армії, а я вступила до університету. Тепер виявилося, що ми живемо недалеко, а наші діти навчаються в одній школі, хоч і в різних класах. Ми почали спілкуватися, і незабаром я дізналася, що він розлучений. Його колишня дружина зрадила його з іноземцем, покинула сім’ю і поїхала за кордон. Їхня донька жила з бабусею, але згодом вирішила переїхати до батька. Мене мало хвилювало його минуле. Я більше думала про наше майбутнє. Ми одружилися і почали жити разом. Спочатку наші дівчатка добре ладнали, а я знайшла спільну мову з падчеркою. Всі були задоволені, і я нарешті відчула полегшення.

 

Advertisements

Здавалося, що щастя повернулося. Дітей я ніколи не ділила, ставилася до них однаково і сподівалася на порозуміння. Але коли я завагітніла, почалися проблеми. Моя дочка спокійно сприйняла цю новину, навіть зраділа, що матиме братика. А ось з падчеркою було складніше. Вона влаштувала скандал, заявивши, що у 36 років народжувати вже пізно. Така поведінка мене здивувала і засмутила. Я не чекала такого від дитини. Тоді все пішло під схил. Падчерка перестала зі мною розмовляти, уникає контактів, а з батьком спілкується рідше, ніж раніше. Відносини між дівчатками також погіршилися. Падчерка всіляко відштовхує мою дочку, розпускає чутки у школі.

 

Тепер про наші сімейні проблеми знають усі. Ми з чоловіком намагалися пояснити їй, що в сім’ї все гаразд і причин для ревнощів немає. Але нічого не допомогло. Ситуація лише посилювалася. Я народила сина, але це лише додало проблем. Падчерка почала влаштовувати ще більше скандалів: спеціально шумить, коли малюк спить, демонстративно ображається, веде себе зухвало. Найбільше страждає моя дочка, тому що вони ділять одну кімнату. Я скаржуся чоловікові, але він просить набратися терпіння, запевняє, що падчерка з часом звикне. Однак мені важко це зрозуміти. Моя дочка відреагувала нормально, то чому падчерка поводиться інакше? Скільки ще це триватиме? Рік, два, десять? Я не хочу, щоб мої діти росли у такій атмосфері. Це боляче усвідомлювати, але я бачу єдиний вихід — відправити падчерку назад до бабусі. Однак я боюся озвучити це рішення чоловікові. Поки що чекаю, що буде далі. Як ви вважаєте, як краще вчинити? Що робити у такій ситуації?

Advertisements