Моя кухня пахла різдвяними стравами, але того дня на нас чекав зовсім інший досвід гостинності. Ми вирушили в іншу область на святкування, яке обіцяло бути урочистим, але стало справжнім випробуванням. І я впевнена, що ми з чоловіком вчинили правильно, змінивши свої плани. У нас з чоловіком дві доньки. Старша живе у селі з двома дітьми, займається господарством — розводять курей, вирощують овочі у теплиці. Молодша, навпаки, вийшла заміж за міського, і зараз вони з чоловіком живуть у Іспанії вже 5 років. Мр з ними бачимося рідко, але завжди намагаємось підтримувати зв’язок. Одного разу свати, батьки нашого зятя, запросили нас на святкування 35-річчя їхнього шлюбу. Ми з чоловіком та старшою дочкою порадилися і вирішили, що варто поїхати. Старша донька завірила, що впорається з господарством, поки ми будемо у від’їзді. До подорожі ми підготувалися ретельно. Зібрали гостинці з господарства: яйця, домашній сир, качку.
Також підготували конверт з 200 доларами — гарним подарунком для такого випадку. Поїхали з радістю та передчуттям. Приїхали ми в їхню простору трикімнатну квартиру. Господиня, Ірина, зустріла нас привітно, але я помітила, що в холодильнику практично порожньо: тільки фрукти, йогурти, трохи сиру та ковбаси. Ірина, мабуть, вирішила не турбувати себе готуванням. Півдня вона провела в салоні краси, а сват прогулявся з нами по Хрещатику. Коли ми повернулися до четвертої години дня, почали збиратися гості. Відкрили кілька пляшок ігристого, і все виглядало багатообіцяюче, поки не настав момент накривати стіл. На столі на нас чекали не звичні страви, а суші, канапе з креветками, заморськими сирами та оливками, тарталетки з невідомою начинкою і навіть сирі печериці. Жодної картоплі, м’яса або хоча б піци. Гості навіть не сідали за стіл — формат «шведського столу» передбачав легкі закуски та неспішні розмови під музику.
Ми з чоловіком почувалися незатишно. Ми приїхали з іншого регіону, розраховуючи на теплий прийом, але натомість виявилися голодними. Через деякий час ми вирішили вийти на вулицю, знайшли найближчу закусочну та з апетитом з’їли по хот-догу. Повернувшись, я вийняла з конверта 200 доларів і замінила їх на 200 гривень. Ці гроші стануть у нагоді нам для нового паркану, і я анітрохи не шкодую про таке рішення. Залишилися лише наші гостинці з господарства. Нехай наші міські свати думають, що хочуть, але такий прийом нас не вразив. Як ви вважаєте, ми вчинили правильно? Я впевнена, що ми зробили все правильно. Адже повага проявляється не лише у подарунках, а й у турботі про гостей.