Майже все своє життя я прожила у селі. Останнім часом син почав наполегливо вмовляти мене переїхати до них. Якби я знала, чим це обернеться, нізащо не погодилася б. Тоді він малював мені райдужні картини: «Мамо, переїдь до нас, тут у тебе буде своя кімната, магазини поруч – рай, а не життя!». Але все виявилося зовсім не так. З села я ніколи не виїжджала надовго. Після школи вибору не було – батько, директор тієї школи, де я навчалася, сказав: «Поїдеш до педагогічного інституту, потім у нас будеш учителем». Так я й пропрацювала 35 років учителем математики у нашій сільській школі. З чоловіком ми виростили двох дітей – сина Олега та доньку Тетяну. Чоловіка давно не стало, але він встиг передати дітям багато корисного: вчив Олега водити свій старенький «Жигуль», а з Танею часто ходив у ліс по гриби та ягоди. Він завжди захоплювався: «Ганно, подивися, дочка вся в тебе – стільки грибів набрала, більше, ніж я!». Коли гримнули дев’яності, Олег якраз вступав до інституту. Це був важкий час. Щоб відправити сина на навчання до міста, мені доводилося працювати понаднормово, бути репетитором, вирощувати картоплю та продавати її.
Олег вступив до енергетичного інституту, закінчив його та влаштувався на роботу на теплоелектростанцію, де працює й досі. Довгий час він винаймав квартиру в столиці, а років п’ять тому одружився. Разом з дружиною Ірою вони взяли в іпотеку невелику однокімнатну квартиру. Його дружина виявилася, м’яко кажучи, лінивою. – Сьогодні ти підеш за продуктами, я втомилася, – говорила вона, лежачи на дивані з журналом про подорожі, щойно Олег приходив з роботи. – Як ти могла втомитися, якщо весь день удома? – дивувався син. У відповідь Іра починала скаржитися: то погана погода, то занадто багато машин, то вид з вікна пригнічує. До заміжжя вона працювала візажистом, але після весілля вирішила, що зарплати чоловіка вистачить. Її дріб’язковість вражала – усі зароблені Олегом гроші вона перераховувала до копійки, перевіряючи повідомлення з банку. Якось я захворіла, і моя дочка зателефонувала братові. Син стривожився: – Давай вона переїде до нас! У нас усі зручності, їй буде краще. Сказав – і поклав трубку, але Іра одразу накинулася на нього: – Як ти міг ухвалювати такі рішення без мене? Я що, маю жити з твоєю матір’ю? Він заспокоював її, пропонуючи компроміс: з моєї пенсії оплачувати комуналку.
Я приїхала, нічого не підозрюючи про такі домовленості. Невістка зустріла мене холодно, провела на кухню і показала на невеликий диван: – Тут ви спатимете. Я знизала плечима і сказала: – У вас тут цікаво, не як у мене на селі, але це нічого, звикну. Спочатку ми так і жили. Син з дружиною – у кімнаті, а я – на кухні. Пекла їм свої фірмові пироги з картоплею та куркою, булочки. Тільки поставлю в духовку, Іра відразу підбігає: – Я ж просила попереджати, що ви готуєте. Ще плиту зіпсуєте, вона дорога! Я намагалася не ображатись, продовжувала пекти хліб – магазинний здавався мені «не справжнім». Згодом моя присутність на кухні почала її дратувати. Якось я випадково підслухала їхню розмову. Іра казала: – Не годуватиму твою матір за свої гроші! Нехай будинок у селі продає і нам віддає гроші. Олег намагався її заспокоїти, але вона не вгамувалася. Коли їхня розмова закінчилася, я тихо зібралася, взяла свою стару сумку та вийшла з квартири. У село я повернулася пізно вночі. Дочка, побачивши мене на порозі, була приголомшена. Дізнавшись про те, що сталося, вона міцно обійняла мене і сказала: – Я більше тебе туди не пущу. Вона постелила мені в моїй кімнаті, де все було таке рідне. Лежачи у своєму ліжку, я подумала: «Немає нічого кращого, ніж свій дім».