Я — людина проста, все життя пропрацювала медсестрою в амбулаторії. Чоловік — вчитель у школі, людина спокійна і добра. Ми ніколи не купалися в грошах, але раділи з того, що живі і здорові. Виростили двох чудових дітей. Донька Діна вирішила також стати медиком. Насилу сплатили їй навчання. На другому курсі вона заявила, що хоче заміж. Хлопець виявився добрим, тому я заперечувати не стала. А тут ще померла свекруха, і її маленька однокімнатна квартира дісталася нам. Ми вирішили віддати її молодим. Але почуття провини за сина не давало мені спокою. Йому я квартири дати не могла. Тоді він навіть школу ще не закінчив. Чоловік заспокоював мене: — Не хвилюйся, він повинен навчитися сам заробляти гроші. — Ти не розумієш, це несправедливо. Потім він нам це пригадає! Коли Діма привів свою Світлану, я одразу зрозуміла – справа йде до весілля. Син уже навчався в університеті на історичному факультеті.
Він, як і батько, спокійний. Таких великих грошей заробляти не вміє, це я точно знала. І я вирішила: не можу його образити. — Я поїду до Італії на два роки, зароблю на квартиру та повернуся! — Але ж у тебе спина хвора. Куди тобі? — намагався відмовити чоловік. — Я інакше не можу. Якось впораюся. Але справлятися було важко. Робота медсестри допомогла мені швидко знайти місце і мене там цінували. Я доглядала літню подружню пару. Сеньйора була лежачою, паралізованою після інсульту. Її треба було піднімати, купати, робити масажі. Сеньйор же страждав на початкову стадію деменції, що теж було непросто. Але платили мені добре з огляду на складність роботи. Щоправда, своє здоров’я я там залишила. Коли я поверталася додому, навіть сидіти в машині не могла через болі в спині. Відразу довелося робити операцію на грижі. Потім півроку нічого важчого за кілограм піднімати було не можна. Зате я купила сину гарну квартиру, ще й грошей дала на ремонт та розкішне весілля. До цього вони просто розписалися. Всі, здавалося, були задоволені, хоч «дякую» я так і не почула.
А нещодавно стався випадок, який мене глибоко засмутив. Я вирішила запросити молодих до Нового року. Дуже скучила. Накрила щедрий стіл, приготувала багато страв на будь-який смак. Два дні працювала на кухні, незважаючи на хвору спину та високий тиск. Свято вдалося на славу, давно ми так не сиділи всією родиною. Коли настав час розходитись, дочка побігла допомагати мені прибирати зі столу, мити посуд. А невістка просто пішла дивитись телевізор. Я була в шоці. Як так можна? Навіть не спитала, чи не потрібна допомога. До того ж вона взагалі нічого з собою не принесла. Діна ж прийшла з двома салатами та запіканкою. Останньою краплею стала її заява: — Ось я контейнери взяла. Наберіть нам чогось смачненького. Не хочу завтра готувати, а у вас стільки лишилося. Я стояла, не знаючи, що сказати. Як можна бути таким нахабним? Жаль, що я раніше не розглянула її справжнє обличчя. Не дозволила б синові одружитися. — Я можу дати лише солодке. Адже ви нічого не принесли, а мені ще треба доньці зібрати сумку — у неї діти. Невістка образилась і пішла. А наступного дня син зателефонував і влаштував мені догану. Виходить, заради такої подяки я дітям квартиру подарувала? Скажіть, як би ви вчинили на моєму місці? Як провчити таку невістку?