У моєму першому шлюбі моя владна свекруха затьмарювала наші з чоловіком стосунки. Вона жила далеко, але її присутність відчувалася дуже сильно, вона часто критикувала мене і підривала наш шлюб.Тому, коли я знову вийшла заміж, я дала зрозуміти своєму новому чоловікові Вадиму, що ми житимемо незалежно від наших батьків.Через роки, коли моя колишня свекруха померла, ми розбирали її речі. Серед безладу я знайшла конверт, адресований Вадиму. Незабаром він усамітнився і почав читати. Коли він вийшов, його очі були червоними, у них читалися смуток та полегшення.
«Що написано в листі?», – Запитала я, цікавість взяла гору.Він притис мене до себе.«Це від неї, вона говорить про кохання, жаль… Це особисте, давай просто підемо додому», – пробурмотів він, помітно тремтячи.
Пізніше, залишившись одна, я не змогла втриматись. Я прочитала листа. Це було щире послання матері своєму синові, в якому вона бажала йому щастя і вихваляла мою роль у його житті. Її слова були добрими і прощаючими, далекими від нав’язливої постаті, яку я створила у своїй уяві. «Я завжди просила Небо дати тобі кращу долю», – йшлося у листі, – «Бережи Ніну, синку. Ти маєш справжню сім’ю».
Сльози потекли на моєму обличчю, і мене охопив жаль. Я неправильно оцінила її, дозволила минулим страхам від мого першого шлюбу затьмарити потенційний зв’язок. Вона бачила у мені сім’ю, а я трималася на відстані.Тепер, коли її не стало, я відчула глибоке почуття втрати і поставила собі питання, яке луною віддавалося в моєму серці:
«Чому каяття та прозріння завжди приходять надто пізно?»