З ранніх років мама вчила мене не заздрити чужим успіхам. У дитинстві я не розуміла сенсу цього виразу, але все змінилося близько року тому під час прогулянки парком. Я помітила маленького хлопчика з рудим волоссям, і слова мами луною відгукнулися в моїй голові: «Не можна заздрити чужому сонячному світлу». У той день мене осяяла глибока думка: якщо я не можу зачати дитину, можливо, мені варто подумати про усиновлення, в ідеалі – про дитину з золотистим волоссям та ямочками на щоках. Мого чоловіка було легко переконати. Під час нашого першого візиту до дитячого будинку до мене кинулась незвичайна на вигляд дитина з темною шкірою та незвичайною зачіскою і закричала:
«Мамо!». Це налякало мене, але незабаром я дізналася, що її звуть Ліза, і вона швидко втекла. Ліза була іншою: злегка горбата, з непередбачуваною поведінкою – в один момент спокійна, в інший – кричала і нервувала. Незважаючи на це, її образ надовго відобразився в моїй пам’яті. Під час наступного візиту, вирішивши познайомитися з усіма дітьми, я відчула, що мене тягне до Лізи, навіть якщо спочатку я вибрала рудоволосого хлопчика. Під час зустрічі з соціальним працівником за чашкою кави до нас підвели Лізу.
Вона бешкетувала, смикала працівника за волосся, але її погляд зупинився на мені. Інстинктивно я простягла руку, і вона притулилася до мене, називаючи мене мамою. Незабаром у свідоцтві про народження Лізи я була записана як її мати. Спочатку ми з чоловіком були стурбовані її поведінкою та здоров’ям – їй був потрібен ортопедичний корсет для спини – але лікарі були оптимістично налаштовані. Ліза не завжди була спокійною, але вона процвітала завдяки нашому коханню та увазі. «Хто сказав, що сонце має бути лише золотим?», – думала я. Моя дочка Ліза – це моє унікальне, завжди сяюче нам сонце.