У свої 32 роки я зрозуміла, що якщо ти не поважаєш себе, то й інші не поважатимуть тебе. З юних років я ненавиділа всі домашні справи, які тримали на прив’язі мою маму та бабусю, а друзі приходили в гості лише за смачними частуваннями, які готувала бабуся. Після коледжу я переїхала до Києва, пройшла курси менеджменту та влаштувалася на роботу адміністратором до великої концертної зали.
Там я й познайомилась з Рустамом на корпоративному заході. «Така гарна дівчина, як ти, має пити ігристе вино, а не сік», – прокоментував він того вечора, коли ми познайомилися; його чарівність була очевидною, незважаючи на його трохи пухку постать. Ми обмінялися номерами і незабаром почали зустрічатися, хоча він ще не був офіційно розлучений. Через три роки наших стосунків, коли він пішов від дружини та переїхав до мене, я ясно дала зрозуміти: я не куховарка і не покоївка. Я воліла вечеряти поза домом або замовляти доставку.
Але останнім часом у Рустама зник апетит, він майже не торкався їжі. Занепокоєна, я запитала, чи не хворий він, чи не сидить на дієті.«Я втомився від цієї їжі з дорогих ресторанів», – зізнався він, – «я хочу домашньої їжі, як борщ, який готувала моя колишня». Я була приголомшена. Мало того, що він ходив до своєї колишньої за домашньою їжею, то він ще й зізнався, що офіційно вони все ще не розлучилися! «Хочеш домашньої їжі? Тоді йди спати зі своїм борщем!» – крикнула я, захлопуючи перед ним двері спальні. Ми не розмовляли тиждень. Він пробував вибачатися, дарував подарунки та квіти, але я все ще вирішую, чи варто його пробачати. А що ви думаєте?