Я ніколи не розуміла, чому Катя чекає від нас так багато, враховуючи наше просте життя на мою вчительську зарплату та зарплату чоловіка на заводі, яку часто затримували. Ми жили скромно, вдячні лише за те, що ми маємо своє житло. Якось Катя прямо сказала нам, що ми не забезпечуємо те, чого вона хоче. «Треба жити за коштами», – спробував пояснити я, але, схоже, вона не зрозуміла. Незважаючи на зайнятість на викладацькій роботі, я переживала за неї, як і кожна мати. Минули роки, Катя закінчила навчання, влаштувалася на роботу, зустріла людину.
«Ми самі плануємо весілля. Ви з татом ніколи не змогли б дозволити собі таку урочистість, яку хочемо ми». Я таємно пишалася ними: вони були незалежними, як і ми, коли збирали гроші на весілля, будучи студентами. Весілля було пишним – Катя виглядала сяючою, і торжество не було схоже ні на що, що я бачила раніше. Однак наступного дня реальність завдала удару. Катя в сказі подзвонила: «Нам потрібні гроші, щоб покрити витрати на весілля!». «Ми дали вам десять тисяч гривень», – відповіла я.
«Це ніщо! Нам потрібно ще сто тисяч”, – огризнулася вона. Виявилося, що грандіозне весілля фінансувалося за рахунок кредитів та очікуваних подарунків, яких не вистачило. «Дочко, навіщо влаштовувати таке весілля, не маючи коштів?», – Запитала я. «О, мамо, це моє єдине весілля! Я хотіла, щоб воно було ідеальним. Ти мала заплатити за нього, а не я!», – відповіла вона. Її новий чоловік уже переглянув їхній шлюб через борги. Катя почувала себе обдуреною тим, що він не виправдав її очікувань. На тлі цієї плутанини ми з чоловіком вирішили не брати кредити, щоб виручити їх. Попиваючи м’ятний чай, щоб заспокоїтись, я думала, як вирішити цю ситуацію. Що б ви порадили?