У 65 років, незважаючи на наявність синів, я зіткнулася з реальністю відсутності онуків. Після відходу чоловіка на той світ я знаходила втіху лише у своєму саду. Я любила весну, адже могла садити і вирощувати овочі та фрукти. Сини, поглинені своїм життям, рідко відвідували мене. Проблеми зі здоров’ям почали підкрадатись до мене, сигналізуючи про те, що я не можу чекати нескінченно.
Спочатку я звернулася до молодшого сина Кирила, сподіваючись побачити його, але він відмовився, заявивши, що занадто зайнятий для поїздок до села. Старший, Володимир, пообіцяв приїхати за кілька тижнів і дотримав слово. Він приїхав з продуктами, думаючи, що вони мені потрібні, але я натомість приготувала його улюблений суп, сподіваючись обговорити дещо важливе. Під час його візиту я нарешті відкрила йому давню таємницю – я не була його біологічною матір’ю. Я щосили намагалася любити його як рідного, тим більше, що йому було всього 3 роки, коли я вийшла заміж за його батька.
Однак, незважаючи на всі зусилля, моє серце завжди більше схилялося до мого рідного сина Кирила. Володимир, розуміючий і добрий, запевнив мене, що завжди почував себе коханим. Він навіть пообіцяв незабаром привести свою наречену, щоб та вчилася в мене готувати. Заспокоєна його словами та передчуваючи сімейні візити, я пообіцяла собі більше не втрачати сил і дбати про здоров’я, готова прийняти всі радощі, які принесуть мені наступні роки.