Вперше я поїхала на заробітки до Іспанії 22 роки тому. Вік був уже немолодий, але вибору не було — чоловік пив, через це втратив роботу і на мені лежала відповідальність за майбутнє дітей. Зарплата вчительки — копійки, а син збирався вступати до університету, дочці вже було 15 років. Треба було якось виживати. Працювала я дуже тяжко. Спочатку доглядала лежачу літню жінку з великою вагою. Доводилося її піднімати, і саме тоді я зіпсувала собі спину. Заробила дві грижі. Але не могла дозволити собі лікування — гроші ж треба було заробляти. Колола собі знеболювальні і йшла далі працювати. Моя подруга неодноразово попереджала мене: — Що ти робиш, люба? Думаєш, діти потім про тебе подбають, коли ти не зможеш ходити? Та вони забудуть про тебе!
— Мої діти не такі. Вони мене не покинуть, — впевнено відповіла я. Минули роки, здоров’я погіршувалося. Кілька разів я потрапляла до лікарні, але щоразу поверталася додому і знову йшла працювати. Завдяки цьому я змогла купити дітям квартири, допомагала їм грошима, раділа, що вони нічого не потребують. Півроку тому у мене знову стався сильний напад на роботі – спину скрутило так, що я не могла рухатися. Лікар сказав, що терміново потрібно робити операцію, інакше я залишусь інвалідом. В Іспанії такі операції коштували надто дорого, і я вирішила повернутися на батьківщину. Попередила дочку, попросила її зустріти мене на автостанції. Я чотири роки тому купила їй машину. Але коли я приїхала, на мене ніхто не чекав. Дзвоню дочці, а вона відповідає:
– Мамо, я проспала. Візьми таксі, їх там повно. – Але таксі дорого, вони з мене три шкури здеруть. – Ну, ти ж з грошима. Я завжди була ощадливою, не любила витрачати зайвого. Тому я потягла свою важку сумку до маршрутки. Коли дісталася своєї квартири, побачила, що ремонт, на який я відправляла гроші, майже не зроблено. Подумала, що вони хоч би мали замінити стару сантехніку, але нічого не змінилося. Це дуже мене розлютило. Але спина боліла так сильно, що я забула про все. Наступного дня пішла до лікарні. Лікар сказав, що мені потрібен догляд, бажано щоб хтось залишався зі мною в лікарні і ще місяць після операції. Я зателефонувала дочці і попросила її допомогти, але вона обурилася: – Мамо, я не маю часу. Я на роботі. – Візьми лікарняний, мені справді потрібна допомога. – Я не можу, та й чоловік не зрозуміє. – А як же гроші, які я витрачала на вас, йому вони не заважали?
Потім зателефонувала синові, але він відповів, що його дружина ніколи не погодиться допомагати мені. У цей момент я не витримала і розплакалася. Тоді медсестра, зайшовши до палати, спитала, що трапилося, і спробувала мене заспокоїти. Я запропонувала їй: – А ви не могли б мене доглядати? Я заплачу 600 євро. – Звісно, це більше, ніж моя зарплата, — згодилася вона. Ми домовились. Настя, так звали медсестру, виявилася гарною людиною. Через тиждень після операції до мене прийшла дочка, і я розповіла їй, скільки плачу за допомогу. Це її розлютило. – Ти що, зовсім збожеволіла? Як можна такі гроші чужій людині платити? – Я й квартиру на неї перепишу, якщо вона погодиться зі мною жити на старість. Від вас користі ніякої, — відповіла я. Дочка сильно образилася, але я сказала це спеціально, щоб вона замислилась. І хто знає, може, мені справді доведеться так вчинити. Дітям після операції я чітко сказала, що більше грошей не буде. Тепер займуся собою та своїм будинком. А як би ви вчинили на моєму місці? Вибачили б таке ставлення від своїх дітей?