Я довгі роки жила з чоловіком, для якого сім’я в особі його батьків була важливішою за нашу. Ми познайомилися, коли він щойно повернувся до рідного міста після університету, відучившись на стипендію, яку фінансувала компанія його батька. Він був зобов’язаний відпрацювати там 5 років, але пішов через 3 місяці через невідповідність спеціальності, внаслідок чого залишився винен батькові грошей. Він постійно шукав роботу та підробіток, що призвело до напружених відносин між ним та його батьками. Вони боялися, що він стане тягарем. Однак, зрештою, мій майбутній чоловік знайшов хорошу роботу, і його заробіток почав зростати. У цей час ми й познайомилися.
Ми разом переїхали до орендованої квартири. Обидва працювали та збирали на власне житло. Однак події, що вибухнули, в нашому рідному регіоні, відклали наші плани з купівлі квартири. У період очікування мій партнер запропонував відремонтувати квартиру його батьків у рахунок погашення свого боргу. Спочатку ми погодилися оновити лише ванну кімнату, але в результаті відремонтували всю квартиру – а борг так і не повернули. На гроші, що залишилися, мій чоловік купив машину. Коли його доходи зросли, він вирішив замінити машину, подарувавши стару батькові, а не мені, хоч я хотіла взяти її для повсякденних справ. Незабаром ми купили ще одну машину та квартиру, використавши для ремонту гроші, отримані від продажу успадкованого від бабусі майна.
Після народження сина я пішла у декретну відпустку. Мій чоловік керував нашими фінансами, але ніколи не балував нас екстравагантними подарунками. Він продовжував надавати фінансову підтримку своїм батькам, часто на шкоду нашим власним потребам. Коли він вкотре оновив свій автомобіль, старий дістався його батькові, а той передав нашу першу машину своєму молодшому синові. У результаті я знову залишилася без машини, незважаючи на наявність прав водія. Нещодавно до нас приїхали його батьки, і чоловік вирішив купити найдорожчі квитки на потяг. Саме тоді я знову задумалася про те, що ніколи не отримувала такої щедрості, навіть коли мандрувала з нашою дитиною. Через 12 років я зрозуміла, що завжди чекала більшого, а отримувала менше, покладаючись на власні заробітки для особистих потреб. Тільки як вийти із цього замкнутого кола – я гадки не маю.