Кілька разів на рік чати колишніх однокласників починають активізуватися: «Друзі, давно не бачилися, давайте зустрінемося…». Я вийшла з такого чату три роки тому і жодного разу не пошкодувала про це. Ось п’ять причин, чому я не беру участі у зустрічах випускників. Це моя особиста думка, у вас вона може бути зовсім іншою, і це нормально. Перша причина: не всі класи однакові. Якщо ваші з однокласниками стосунки були як у радянських фільмах, наприклад, «Пригоди Електроніка», вам можна тільки позаздрити. Мій шкільний час припав на 90-ті: скасування шкільної форми, соціальне розшарування, суперництво, буллінг…
Ми не були дружними, постійно сварилися, і ніхто не займався згуртуванням нашого колективу — вчителям було не до цього. Але так було не в усіх. Є класи, які через п’ять, десять, двадцять років можуть пригадати щось приємне. Друга причина: у 99% випадків ви вже ніхто одне одному. Колись ви, може, й були близькі, але це залишилося в минулому. Зізнайтеся, поки хтось не почне запрошувати вас у кафе, ви й не згадаєте, що за Діма, як справи у Маші, скільки в Альбіни дітей… Це лише фотографії в альбомі: мало хто продовжує дружити всім класом, коли починається доросле життя. На п’ятиріччя випуску прийшла чесно.
Звичайно, ще всіх пам’ятала, але не розуміла, хто чим живе. Після кількох незграбних розмов я здалася і просиділа в кутку залишок вечора, як і половина присутніх. Друга причина пов’язана з третьою: жанр зустрічей однокласників страшенно фальшивий. Це ярмарок марнославства: усі відчайдушно намагаються вразити одне одного. Один побував в Ісландії, інший купив «Мерседес», третя зіграла весілля на Балі. А якщо мені нема чим похвалитися? Залишається тільки вдавати або брехати. Хоча, щиро кажучи, мене не хвилюють ваші «Мерседеси» та зарплати. До речі, коли ми випадково перетнулися з трьома однокласниками у супермаркеті, розмова вийшла душевною. Ми приємно провели час за кавою, хтось поділився радістю, хтось — труднощами.
Це було тепло та весело, а на офіційній зустрічі всі знову почали хвалитися та приховувати невдачі. Четверта причина: мені шкода часу. За 20 років дорослого життя у мене з’явилося достатньо друзів. Я сама обрала їх, а не просто опинилася поряд за партою. Вони мені дійсно близькі за духом, і я вважаю за краще вечір провести з ними. А «хлопці з нашого двору», з якими закінчила я школу, можуть бути мені нескінченно далекі. П’ята причина. Тільки не кидайтесь тапками! Ті кілька разів, коли я пробувала щастя та приходила на зустрічі, мені не подобалася організація.
Як і шкільні роки, організацією заходу займалися активістки класу. На мої пропозиції вони не зважали, і я знову залишалася в масовці: ну і що, що я не люблю боулінг? Кому цікаво, що я волію їсти? Роблять як би для всіх, а в результаті вечірка для кількох людей. У результаті: не жили добре, нема чого і починати. У школі мені було незатишно у колективі, і я впевнена, що за двадцять років мало що змінилося. Заздрю тим, хто радий зустрічатися з однокласниками, готовий ділитися позитивними історіями та не шкодує часу. Рада за вас! А тим, хто має схожі почуття, скажу: ви такі не одні. Не всім подобається згадувати шкільні роки, і в цьому немає нічого ганебного.