Моя дочка — «велика» заробітниця, справжня трудяга. Виїхала до Португалії ще 2019 року, коли онука Ярослава вступила до Львова. Вона не пройшла на бюджет та й гуртожиток не дали. — На зарплатню медсестри у школі я не зможу утримувати її у місті, — сказала Марія. Її чоловік пішов багато років тому, аліменти не платив, і хоча я розуміла, що їй важко, мені було шкода, що дочка їде. Але гроші їй були дуже потрібні. У нас у маленькому містечку зарплати мізерні. Марія швидко знайшла роботу в Лісабоні — стала доглядальницею у літньої пари.
Вона знала, як доглядати хворих, і за це їй добре платили. Все, що заробляла, пересилала Ярославі на рахунок. Внучка винаймала квартиру, а після 4-го курсу вийшла заміж. На весілля Марія привезла з Португалії купу гостинців, стіл ломився. Вона ще й ресторан для нашої родини сплатила, купила Ярославі сукню та дала три тисячі євро. А тепер онука захотіла купити квартиру — велику у центрі Львова майже 100 квадратних метрів. Зрозуміло, що іпотеку платить Марія. Батьки чоловіка Ярослави іноді допомагають, але на них особливо не розраховують, тому моя дочка по суті утримує молоду сім’ю. Для мене ж від неї — тільки макарони, олія та деякі солодощі. У будинку давно час зробити ремонт, дах поміняти, паркан. Сусіди вже перешіптуються: «Он, донька в Португалії, а мати в злиднях живе».
Коли відключали світло, Марія дала дочці гроші на генератор, а я сиділа у холоді при свічках. На Великдень вона приїхала до села. Я сподівалася, що вона хоч трохи грошей залишить, хоча б 100 євро. Але знову лише пакет з продуктами. А потім я побачила її модні речі. Сукня за 100 євро, нові туфлі у коробці, сережки… Очевидно, що Марія купила собі вбрання для церкви. А я третій рік поспіль у своїй старій вишиванці. Я вирішила поговорити з дочкою, але її відповідь мене просто вбила: — Мамо, у мене ще два роки іпотеки, гроші треба віддавати Ярославі. А як з’являться онуки? Я працюю в цій проклятій Португалії як кінь! Що, не заслужила нову сукню собі купити? У неділю Марія вбралася і пішла до церкви, а я ледве стримувала сльози. Так, вона допомагає внучці, але чому забула про мене, свою матір? На пенсію багато не купиш. Прикро усвідомлювати, що для неї я на останньому місці.