Все моє дитинство мама одягала мене в старий, поношений одяг, який ніколи не сидів як треба, що підживлювало глибоко вкорінений комплекс з приводу моєї зовнішності. Коли сама вона не соромилася купувати гарний одяг для себе, я була змушена носити речі, що дісталися від сусідів та її колег.
У результаті навіть моя шкільна вчителька помітила це і намагалася щось змінити, бо я весь перший клас носила одну й ту саму безрозмірну білу водолазку. На уроках фізкультури я носила надто великі кросівки та вицвілі спортивні костюми. Мама, здавалося, не звертала уваги на мої благання про кращий одяг, наполягаючи на тому, що не має значення, у що вдягатися. У 16 років, рухаючись бажанням виглядати презентабельно та уникнути соціальної ізоляції в школі, я почала працювати, щоб купувати собі одяг самостійно.
Я вже стежила за тим, щоб усе, що я носила, ідеально сиділо та було в хорошому стані. Тепер, ставши дорослою, я взяла на себе відповідальність за утримання своєї матері-пенсіонерки, оплачую її комунальні та медичні послуги, але свідомо не роблю внесків до її гардеробу. Коли вона скаржиться, я відмахуюсь від її турбот, як колись вона відмахувалась від моїх. Така поведінка може здатися комусь помстою, але для мене це виправдана реакція на тягар моєї юності.