Відразу після закінчення школи я вийшла заміж за Владика – свого однокласника. Незважаючи на початковий опір моїх батьків, зрештою вони прийняли наші стосунки. Через рік після весілля я завагітніла сином Борисом. В цей час Владик покинув навчання в технікумі, щоб працювати і утримувати нас, а я намагалася поєднувати навчання та материнство. На щастя, наші батьки забезпечували догляд за дитиною і фінансову підтримку. Вадим влаштувався на другу роботу, і наше фінансове становище поступово покращало.
Батьки допомогли нам купити квартиру, полегшивши наш фінансовий тягар. Потім у нас народилася дочка Марія – і мені довелося перейти на заочну форму навчання. Коли діти підросли, я знайшла роботу за спеціальністю, і якість нашого життя значно покращала. І ось, у свої 32 роки, я несподівано завагітніла третьою дитиною, Оленою, незважаючи на те, що ми планували зупинитися на двох. У міру зростання дітей наша фінансова стабільність покращувалась. Через роки Борис оголосив про свій намір одружитися, і ми купили йому квартиру. Через рік Марія вимагала такої ж незалежності, і ми виконали і це прохання.
Коли Олена закінчила школу, вона наполягла на тому, щоб навчатися у столиці у престижному університеті. Нам довелося продати машину і взяти кредит, щоб підтримати її освіту. Минули роки, я вийшла на пенсію і продовжувала працювати, незважаючи на те, що Владик переніс напад і вимагав мого постійного догляду. Протягом цього важкого періоду наші діти були помітно відсутні: вони були зайняті своїм життям і, здавалося, не звертали уваги на стан батька. Усвідомлення цього було болючим. Незважаючи на наші жертви, спрямовані на те, щоб забезпечити їм добре життя, вони, здавалося, забули про нас. Тепер ми з Владиком покладаємося виключно один на одного, остаточно змирившись з тим, що наші діти можуть більше не потребувати нас…