Мій чоловік відмовляється допомагати з машиною, наполягаючи на тому, що раз я маю водійське посвідчення, то повинна справлятися сама. “Якщо ти вмієш водити, то вмієш і лагодити машину… хоча б з елементарними проблемами ти маєш справлятися поодинці”, – каже він. Хоча я ніколи не вимагала, щоб він усе робив сам, деяка підтримка була б доречною. Він керує машиною вже десять років, і його робочий графік дозволяє приділяти час домашнім обов’язкам.
До народження наших синів мене цілком влаштовував громадський транспорт, але після цього машина стала просто необхідною. Мій чоловік дав зрозуміти, що не допомагатиме з обслуговуванням машини. Він вважає, що жінки-водії – це катастрофа, що призводить до численних сварок. Поки я була в декретній відпустці, батько возив мене містом, оскільки чоловік, незважаючи на свій вільний графік, був надто зайнятий для сімейного проведення часу. Після декретної відпустки я витрачала багато часу на поїздки на роботу. Втомлена через довгу дорогу, вдома у мене майже не залишалося сил.
У холодні місяці ця проблема ставала нестерпною, що спонукало мене піти до автошколи всупереч бажанню чоловіка. За підтримки та фінансування моїх батьків я отримала права. Мій чоловік не робив фінансового внеску. Коли він відмовився поділитись своєю машиною, батьки знову допомогли, взявши кредит на її покупку. Мій чоловік тоді неохоче сказав: “Це твоя машина, керуй нею сама”. І ось методом спроб і помилок я навчилася її обслуговувати. Тепер, через три роки, я впевнено і безаварійно воджу машину. Мій чоловік, який нещодавно потрапив в аварію, залишився без машини. Незважаючи на його тяжке становище, я не можу змусити себе запропонувати свою. Важко не бачити в цьому карму.