Коли я та моя дружина Людмила вирішили передати наші заощадження та будинок сусідці Ользі, це було нелегким кроком. Наші діти, Іван та Катя, вже багато років не виявляли жодного інтересу до нас. Вони жили своїм життям, рідко дзвонили та майже не приїжджали. Ми довго терпіли цю байдужість, сподіваючись, що колись вони зрозуміють, що сім’я – це не лише обов’язки, а й турбота один про одного. Ольга, наша сусідка, була для нас, як рідна дочка. Вона завжди була поруч, допомагала по господарству, привозила ліки та продукти.
Коли у Людмили стався напад, Ольга перша прибігла на допомогу та викликала швидку. Якось увечері, сидячи за чашкою чаю, я заговорив з Людмилою про свої думки. — Людмило, я думаю, нам треба поговорити про наш будинок та заощадження, — почав я, обережно підбираючи слова. Вона подивилася на мене з подивом. — Ти про що? — Я маю на увазі, що наші діти нам давно не допомагають. А Ольга завжди поряд. Мені здається, буде правильно передати їй наш будинок та заощадження. Людмила кивнула, обмірковуючи мої слова. — Ти маєш рацію, Михайле. Вона завжди дбала про нас. Думаю, вона заслуговує на це більше, ніж наші діти.
Ми вирішили обговорити це питання з Ольгою наступного дня. Коли вона зайшла до нас допомогти з вечерею, я почав розмову. — Ольга, нам треба з тобою поговорити, — сказав я, коли ми посідали за стіл. Вона подивилася на нас з цікавістю. — Звісно, що сталося? Людмила взяла її за руку. — Ми з Михайлом вирішили, що хочемо передати тобі наш дім та заощадження. Ти для нас як дочка, і ми знаємо, що ти піклуватимешся про нас. Ольга була вражена. — Але ж це ваш будинок! Ви стільки тут зробили! Я посміхнувся і похитав головою. — Це рішення обдумане. Ми знаємо, що можемо покластися на тебе. Вона ледве стримувала сльози. – Дякую вам. Я обіцяю, що завжди буду поруч і буду піклуватися про вас. Цей вечір став для нас переломним. Ми відчули, що ухвалили правильне рішення. І хоча наші діти так і не усвідомили, що втратили, ми знали, що у нас є Ольга, яка завжди буде поряд і не залишить нас у скрутну хвилину.