У дитинстві я відійшла на другий план, коли народився мій молодший брат Володимир. У 12 років моє дитинство закінчилося, і я взяла на себе роль опікуна, доки наша мама працювала. Тато завжди хотів мати сина, і з появою Володимира його мрія була здійснена. Батьки часто ігнорували мої потреби та домашні завдання, оскільки казали, що мій обов’язок – допомагати сім’ї. Я підкорялася без протесту.
Навіть коли я почала працювати, мої обов’язки щодо Володимира не припинялися. Я купила йому перший телефон, комп’ютер і навіть фінансувала його шкільні потреби та кишенькові витрати. Зрештою Володимир одружився, і наші батьки, зраділи, купили йому квартиру у місті. Він переїхав, а я залишилась у селі. Коли Володимир приїжджав з дружиною, ми тепло їх приймали і завжди відправляли назад з повними сумками.
Нещодавно мені знадобилося звернутися до лікаря у місті, і мені треба було десь переночувати. Впевнена у собі, я звернулася до Володимира, але він не відповів. Його дружина холодно запропонувала готель, не бажаючи відкривати мені свій будинок. Я зупинилася в готелі, а Володимир зателефонував через тиждень, поводячись як ні в чому не бувало. Він не поцікавився ні моїм перебуванням, ні здоров’ям. Тепер я думаю, як поводитися з ними, коли вони приїдуть наступного разу. Жаль, що у нас в селі немає готелів. Цей досвід змусив мене засумніватися у подяці моєї родини. Як би ви вчинили у моїй ситуації?