Я закривала магазин, коли на вулиці пішов дощ. Виглядаючи у вікно, я думала, як мені дістатись додому. У цей момент у двері постукала маленька, злякана дівчинка років шість. “Тітко, можна я трохи побуду у вашому магазині?” – Запитала вона. “А де твої батьки?” – спитала я. “Я не хочу йти додому”, – пробурмотіла вона, дивлячись у бік виходу. “Добре, тоді залишайся в теплі”. Я запропонувала їй чай та пиріг. Пізніше ми разом вийшли з магазину, прямуючи кожен у свій бік. Вона повернулася наступного дня. “Як тебе звуть?”, – Запитала я. “Таня”. “А мене Клара. Чому ти не хочеш йти додому?” “Хлопчики, вони мене дістали”. “Які хлопчики?” “Мої старші брати”.
“Чому твої батьки не втручаються?” “Вони зайняті моєю молодшою сестрою”. “Ти голодна?” “Так…”, – вона сумно подивилася в підлогу. “Ось, візьми булочку. Ти хіба не ходиш у дитячий садок?”. “Ні, мама не дозволяє. Я сподіваюся піти до школи”. “А чому ні?”. “Мені потрібно стежити за сестрою і бігати у справах”. “А твої брати?” “Вони у школі, їх не можна відволікати”. Після того, як вона пішла, я поговорила з другом з поліції. Він пообіцяв розібратися. Наступного візиту до мого магазину зайшов поліцейський. З Танею зав’язалася розмова, під час якої з’ясувалися проблеми.
За тиждень Таня прийшла з мамою. “Клара, познайомся, це моя мама”, – представила Таня. “Приємно познайомитись”, – відповіла я, приготувавшись до конфронтації. “Я хотіла подякувати вам”, – почала її мама, – “ми не знали, що хлопчики турбують Таню. Через те, що у молодшої ріжуться зубки, все вийшло з-під контролю”. “Чому вона не ходить до дитячого садка?” “Вона його ненавидить, плаче і постійно хворіє. Ви нам дуже допомогли. Ми поговорили з хлопчиками, і тепер вони дадуть їй спокій”. Таня та її мати пішли, залишивши мене зі змішаними почуттями. Я не була впевнена, що все справді вирішилося, але сподівалася на краще для моєї маленької подруги.