З самого початку я вважала, що вийти заміж необхідно для того, щоб жити вільно. Я так і зробила, сподіваючись насолоджуватися міським життям у гарній квартирі. Однак у результаті я залишилася жити у селі зі своїми свекрами.
Мій чоловік обіцяв, що скоро ми матимемо свій дім, але мені довелося чекати. Незважаючи на мої бажання, він наполягав на тому, щоб ми жили за його правилами, оскільки він був годувальником.
Я присвятила себе нашій родині, виховуючи двох дочок та сина. У міру того, як росли діти, мої обов’язки не зменшувались. Коли одна дитина закінчувала школу, іншій потрібна була допомога з власними дітьми.
Я сподівалася на свободу, коли онуки підуть до школи, але цього так і не сталося. І ось у 60 років я зрозуміла, що більше не хочу так жити.
Наш будинок постійно вимагав ремонту, а грошей було мало, бо діти залежали від нашої підтримки. Втомившись, я переїхала до Італії, де мої зусилля цінувалися та оплачувались. Лише в Італії я нарешті відчула, що контролюю своє життя.
Я перестала посилати гроші додому і почала накопичувати на квартиру. Діти та батьки були приголомшені моїм рішенням, але я поставила своє щастя на перше місце. Я сказала їм, що більше не надсилатиму грошей, а зосереджуся на своїх власних потребах.
Вперше я планувала жити так, як мені хочеться – насолоджуючись життям, а не просто виживати.