З появою нашої дитини ми завели невелику сімейну традицію. Щоп’ятниці та вихідних у теплу пору року ми вирушали до найближчого парку на пікнік після того, як я забирала нашого сина Артема з дитячого садка.
Ці вилазки були приємним відпочинком від трудових буднів, наповнені іграми, жартами та відпочинком під кроною великого дерева.
Того сонячного дня, приготувавши бутерброди і наливши в термос солодкий чай, ми зайшли купити свіжоспечені булочки, а потім розташувалися на нашому звичайному місці в парку.
Поки ми насолоджувалися відпочинком, з’явилася незнайомий нам хлопчик і, не кажучи ні слова, взяв у Артема велосипед і спробував покататися на ньому, незважаючи на те, що він був для нього занадто високим. Артем, якого ми вчили ніколи нічого не брати без попиту, розгублено спостерігав за тим, що відбувається.
На цьому хлопчик не зупинився: він порився в моїй сумці, а потім, не отримавши від Артема булочку, вихопив у мене з рук кухоль з чаєм.
Неохоче я дала йому шматочок булочки, який він узяв без слів подяки і втік до мами. Та спостерігала за всім цим з сусідньої лави, поглинута телефонною розмовою, і, здавалося, не звертала уваги на поведінку свого сина.