У випускному класі середньої школи я зненацька виявила, що вагітна. Страх розповісти про це мамі, з якою у мене були не дуже близькі стосунки, був непереборним. У результаті, коли вона дізналася, то відразу ж повідомила про це батьків мого хлопця Семена, незважаючи на їхнє зневажливе ставлення до мене через різний соціальний статус сімей: вони були професорами, а моя мама – простою прибиральницею.
Незважаючи на цей розрив, ми з Семеном кохали один одного, не звертаючи уваги на фінансову та соціальну нерівність. Результатом наших стосунків, зрештою, стала вагітність. Якось наші батьки зібралися на кухні, відправивши нас у вітальню, але я, природно, підслуховувала, побоюючись можливих примусів до переривання вагітності. Після пологів ситуація набула плачевного оберту: на тлі моєї післяпологової вразливості батьки Семена забрали у мене моїх новонароджених близнюків. Збентежена й ослаблена, я підкорилася наполегливим проханням своєї матері та підписала папери, які, як я пізніше зрозуміла, позбавляли мене батьківських прав.
Близнюків відвезли за кордон, а Семен зник з мого життя. Мати, отримавши фінансову вигоду від цієї угоди, здавалося, не турбувалася про мій розпач. На отримані нею гроші я продовжила навчання у столичному університеті, але емоційна порожнеча від втрати дітей все одно не йшла. Через роки я дізналася про нове життя та сім’ю Семена, влаштовану його батьками, а мене, як і раніше, переслідувала втрата. Я не знаю, що чекає на мене в майбутньому, але я щиро сподіваюся на благополуччя своїх дітей. Тільки це має для мене значення.