Два десятиліття тому, в осінніх обіймах юнацького оптимізму, я вийшла заміж за свого коханого з коледжу. Після весілля ми оселилися в будинку моєї матері, і це рішення затьмарювалося ледь вловимим занепокоєнням мого чоловіка. Спадщина будинку його бабусі давала проблиск надії, шанс інвестувати у наше спільне майбутнє шляхом продажу успадкованого будинку.
Однак життя зробило пікантний сюрприз. Наша сусідка, давня подруга сім’ї, переживала тяжку хворобу своєї дочки, яка потребує дорогого лікування за кордоном. Співчуття пересилило наші сподівання, і ми перенаправили виручені від продажу гроші на ці невідкладні потреби – рішення, прийняте з небажанням, але в результаті зі згодою мого чоловіка. В результаті лікування дівчинка одужала, і життя відновилося, хоч і з явним упущенням подяки на нашу адресу – упущенням, яке було болючим, але пом’якшеним материнською мудрістю, яка радить пишатися нашим альтруїстичним вчинком.
Через кілька місяців циклічність життя розгорнулася з новою силою: життя мого чоловіка повисло на волосині, була потрібна операція, яка дзеркально відображала фінансову проблему, яку ми колись полегшили для іншого. Відчай змусив мене домагатися взаємності від сім’ї, якій ми допомогли, але у відповідь я отримала відмову і глузування, засновані на неправильному уявленні про їхнього благодійника. Наступна втрата мого чоловіка через хворобу, без допомоги, яку ми колись безоплатно запропонували, залишила мене вдовою у 32 роки, зваливши на плечі спадок, який ми вибрали. Сім’я сусідки процвітало, різко контрастуючи з нашою історією жертовності та самотності, що є яскравим уроком про непередбачувані контури співчуття та взаємності.