“Я йду від тебе”, – зізнався чоловік після 25 років спільного життя. Я не могла цього зрозуміти – між нами все було добре. У 45 років він захотів розпочати все спочатку, але залишив мені нашу квартиру. Я оцінила це. Через чотири роки він знову з’явився біля моїх дверей. Протягом усього нашого шлюбу він називав мене своїм “сонцем”. У нас був глибокий зв’язок, ми легко ділилися думками та почуттями. Я беззастережно довіряла Руслану.
Якось, коли наші діти навчалися у коледжі, він сказав: “У мене є інша, і я йду”. Я подумала, що це жарт. Але вже за годину Руслан був серйозно налаштований, зібрав речі і поїхав, залишивши більшу частину того, що ми побудували разом. “З нею я почуваюся наново народженим, молодшим, щасливішим”, – пояснив він, – “ми чекаємо на дівчинку”. Згодом я дізналася, що Руслан купив мотоцикл, відкрив свій бізнес і навіть з’їздив до Парижа. Чому він не жив так зі мною? Минуло чотири роки, і він повернувся, мовчки запропонувавши жовті троянди біля наших дверей. Я вибачила його без жодного слова.
Потім Карина, його друга дружина, постала переді мною. Зі сльозами на очах вона благала: “Вижени його. У нього є дитина, яка сумує за ним. Як ти можеш так чинити?” Вона мала рацію – через мене дитина втратила сім’ю. Мої діти заспокоювали мене: “Не хвилюйся, мамо. Татова криза в 45 років – звичайна справа. Він усвідомив свою помилку і повернувся”. Але щастя вислизало від мене, мене переслідували благання Карини та її дочки про батька. ” Невже я не права, що прийняла його назад? Чи маю я відпустити його ?”, – міркувала я.